Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Техніка, зброя та об’єкти приймалися в хорошому стані, це був перший такий випадок. Командир бригади капітан 1-го рангу Iван Павленко на урочистостях з нагоди підняття прапора відзначив, що в нього не було ніяких серйозних протиріч з командиром полку ЧФ Степаном Смієм, який передавав частину. Українські берегові ракетники завірили, що будуть продовжувати добрі традиції, закладені в цій частині, розвиватимуть їх.

Такі факти, безперечно, утішали, сповнювали надією на швидке введення частини в постійну готовність. Утішало й те, що частину очолив досвідчений офіцер, професiонал капітан 1-го рангу Павленко. Він пішов з посади начальника кафедри берегових ракетно-артилерійських військ Севастопольського військово-морського інституту за власною ініціативою. Деякі тоді не зрозуміли цього. А Павленко по-справжньому взявся за діло, бо знав: багато що залежало від його досвіду і знань. Разом з ним з військового інституту пішли в бригаду й інші офіцери — досвідчені викладачі. Це, зрозуміло, був показник авторитету комбрига. Попереду офіцерів чекало багато труднощів.

Початок весни для Військово-Морських Сил був пам’ятним. 1 березня на середньому розвідувальному кораблі “Сiмферополь” (на ЧФ — “Юпитер”) в урочистій обстановці було піднято Прапор українського флоту.

“Сiмферополь” прийняли від ЧФ в непоганому технічному стані. До того ж рішучість командира капітана 3-го рангу Володимира Бойка і активність шефів, зокрема мера Сiмферополя Валерія Єрмака, давали надію на швидке введення корабля в постійну готовність.

Запам’яталася ще одна деталь того дня. Під час церемонії піднімання Прапора ВМС України частина офіцерів і мічманів з колишніх російських екіпажів пошуково-рятувальних кораблів “Баскунчак” і “Тамань” (в українському флоті вони стали називатися “Iвано-Франкiвськ” та “Чернiвцi”) влаштували поминки своїй третій бригаді. Офіцери і мічмани пили горілку біля встановленого неподалік від кораблів дерев’яного хреста. Ми дивилися на цей “ритуал”, і нам було ніяково. Мимоволі виникало запитання: що стояло за такою демонстрацією? Припущень було багато, відповіді тоді ми так і не взнали, але дуже хотілося, щоб нашому безглуздому протистоянні було покладено такий самий хрест.

Коли підіймався Прапор українських ВМС, важко було збагнути, що коїлося на душі. Після чотирьох років чекання в гнітючій обстановці, що склалася навколо нас, побачити, як прапор з голубим хрестом підіймається вгору, було справжньою втіхою і якимось внутрішнім задоволенням.

Пізніше я не раз замислювався над тим, як це воно сталося, що нам вдалося підняти український прапор в Донузлаві — другій столиці Чорноморського флоту, і тим самим багато в чому змінити чимало процесів, які відбувалися в Криму. Адже було зрозуміло, що чим менше залишиться гарнізонів ЧФ в Криму, тим слабшим виявиться вплив Росії на півострові.

І все-таки це сталося. Росія опинилася перед вибором: або кардинально вирішити кримське питання і добитися приєднання Криму до РФ, або погодитися зі втратою чималої частини свого впливу на півострові.

Приєднати виявилося неможливо через деякі причини. Від Криму було дешевше відмовитися, ніж його прогодувати. Економіка півострова виявилася розваленою, і Крим майже повністю утримувався Києвом, який зазнавав при цьому величезних збитків. Півострів одержував від України 75 відсотків промислової продукції, 85 — електроенергії, понад 50 — газу, а також нафту, ліс, метали й велику кількість продуктів харчування. Росія б зазнала потужного удару по своїй економіці.

До того ж така боротьба Росії за Крим і фактичне приєднання півострова до неї завдало б їй самій ще одного удару, тепер уже по авторитету на світовій арені. Цілком певно, що при розв’язуваннi Російською Федерацією військової експансії у справу втрутилося б НАТО, не зацікавлене в посиленні впливу Москви у Чорноморському регіоні. Тобто вторгнення Росії в Крим могло б призвести до нової світової війни, виграти яку шанси в Росії були мінімальні.

Час працював на нас, ми готувалися до другого етапу поділу. Тому вкрай несподіваною в ті дні стала заява міністра закордонних справ Грузiї Іраклiя Менагарiшвiлi про те, що його країна може і буде претендувати на свою частку при поділі флоту.

Ми, звичайно, розуміли, що Грузiя мала право на частину флоту, але з підключенням до поділу третьої сторони втратили б силу раніше досягнуті угоди між Україною і Росією, тобто знову довелося б починати з нуля. До того ж неважко підрахувати, що Україна взяла менше як п’ять відсотків флоту колишнього СРСР, хоч могла претендувати на шістнадцять, бо в зовнішньому боргу колишнього Союзу українська частина становила більше як 16 відсотків.