Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

З ВДК, що передавався, зняли носовий шпиль і кормову лебідку й поставили їх на такий самий корабель, що залишався російському флотові. І таких прикладів було чимало, через що інколи й переносилися строки приймання цих кораблів.

Правда, треба віддати належне комісії ВМФ Росії, яка правильно реагувала на всі вади під час передавання. Так, зокрема, представник командування ВМФ Російської Федерації контр-адмірал Костянтин Колотигiн завірив, що недоліки, виявлені під час передавання ВДК “Костянтин Ольшанський”, буде усунено. І слова дотримав.

Командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний поставив тоді завдання відновити технічну готовність прийнятих від ЧФ кораблів, бо жоден з них не мав бути утилізованим.

Проблем було багато. Проте створювалося враження, що в певних колах у Києві досі не розуміли, що Україні потрібен свій національний флот і цими проблемами треба займатися, що необхідна державна програма будівництва ВМС.

А далі дійшло до абсурду: з початком приймання кораблів та об’єктів від Чорноморського флоту практично припинилося фінансування ВМС. Не було навіть виділено мінімум пального для життєдіяльності тих кораблів, які прийнято.

Поряд з внутрішніми суто економічними труднощами, нормальному ходові будівництва ВМС заважали й зовнішньополітичні. Вступивши в новий рік, наша держава одержала й нові проблеми. Одна з найскладніших із них пов’язана з тим, що 1 січня 1996 року вийшов строк дії підписаної 3 серпня 1992 року в Ялті президентами України і Росії міждержавної Угоди “Про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”, що означало фактичну присутність на території позаблокової України іноземних військ з невизначеними умовами їхнього перебування. Додаткового драматизму цій ситуації надала заява міністра оборони Росії Павла Грачова про намір російської сторони обговорити питання про продовження термінів дії згаданого документа ще на рік. Чому ж Росія була зацікавлена в пролонгацiї дії саме цієї Угоди, адже після неї було підписано ще кілька, і наскільки необхідне продовження такого терміну Україні?

Щоб відповісти на це запитання, треба було звернутися до статей самої Угоди. В документі визначено, що Чорноморський флот підлягає поділові з метою створення на його базі Військово-Морських Сил України і Військово-Морського Флоту Російської Федерації. Проте положення цієї статті так і не було виконано. Приведені ЧФ у непридатність об’єкти в Iзмаїльському, Очаківському та інших гарнізонах базою для створення ВМС України ніяк не назвеш.

Але й це ще не головна причина. Бо позаяк з 1 січня 1996 року юридично вже не діяла стаття 3 Ялтинської угоди, де записано, що ЧФ безпосередньо підпорядкований президентам України та Росії, то російська сторона, якій фактично, починаючи ще з січня 1992 року, підпорядковувався Чорноморський флот, зобов’язана була платити за його перебування в Україні, чого раніше не було.Отже, зберігаючи статус подвійного підпорядкування, російська сторона не стала б платити за оренду української території Чорноморським флотом Російської Федерації. Крім того, за пропозицією продовжити термін Угоди добре проглядалося приховане бажання залишити Україну в своєрідному військовому союзі, бо ЧФ, як і раніше, буде і російським, і українським, що звичайно ж робило Україну заручницею російської політики.

З продовженням терміну дії Ялтинської угоди втратив би свою значимість і закон “Про статус військових формувань на території України”, який тоді готувався, бо ні про які іноземні війська на території України говорити не доводилося б. Чорноморський флот юридично знову залишався б російсько-українським. Але наші тривоги виявилися марними: Ялтинську угоду все ж не було продовжено. Разом з тим життя тривало, тривало й приймання військових частин та кораблів від Чорноморського флоту. Хоч насправді все залишалося, як і раніше: російська сторона так і не виділила ані рубля за перебування флоту в Україні.

9 лютого 1996 року в Керчi було піднято Державний прапор України на двох суднах, прийнятих від Чорноморського флоту, ВМ і РВК. Екіпажі суден перейшли на службу у ВМС України в повному складі і поповнили групу рятувальних суден ВМС України, яка формувалася в Керчi.

24 лютого 1996 року Прапор Військово-Морських Сил України піднято в окремій ракетно-артилерійській бригаді. Раніше це був 362-й ракетний полк Чорноморського флоту, який проіснував 39 років.