Іван Франко - Семітизм і антисемітизм в Галичині

Яку ролю відіграли жиди в Галичині в пам'ятній різні 1846 р., се досі не зовсім вияснено критично; але важкий закид, який піднесли проти них многі наочні свідки тих подій, будь-що-будь характеризує дуже драстично ті некорисні поняття про горожанське почуття жидів.

Др. Ліппе, здається, відчуває справедливість закиду про брак горожанського почуття у жидів і збуває його чисто равінською, орієнтальною штучкою. «Чого, властиво, хочуть асимілятори від жидів?» — питає він (с.41). «Що має жид зробити з себе, аби стати горожанином? Які прикмети, які горожанські чесноти має польський Войтек або руський Федь, яких би не мав жид Мошко?» — «Любові до рідного краю» — говорять. Але ж від сто літ емігрують християни з усіх країв Європи до Америки, Африки та Австралії, натомість європейські жиди до передучора в тім руху взяли тільки мінімальний уділ. Жид скрізь, без сумніву, горожанин своєї вітчини, але його переможний співгорожанин-християнин відбирає йому його природне право, право горожанства. Жид головно перетяжений обов'язками супроти тої вітчини, а у християнина переважає уживання горожанських прав. Маючий та інтелігентний жид мусить утікати з Галичини, аби уйти від простацьких напастей «Gаzety Narodowej» та вуличників, аби в ясне полудня його не застрілили на вулиці як пса.

По такім представленню положення небідних, але маючих жидів у Галичині через чоловіка, який, як сам признається, в Галичині вродився, виховався і скінчив школи, чи ж маємо дивуватися, що заграничні жиди називають життя галицьких жидів «боротьбою» і по цілім світі заряджують складки «для Галицьких цілей»? Що та жидівська боротьба доходить декуди до таких відносин, як у Бориславі, де перед кількома роками був кривавий погром християнських робітників через жидів, при якім убито 6, а покалічено звиш 30 робітників; що ті «гноблені» жиди в многих містах і місточках творять переважну більшість і пануючу та всесильну партію та визискують своє панування так огидно, як того приклад бачили ми на Бродах. Про не менше цікаві історії вміли б оповісти Дрогобич, Коломия, Калуш, Снятин, Жаб'є і т. ін., — про те жидівські апологети не згадують нічого, а може, вважають се чимось так природним, що про те й згадувати не варто.

Будь-що-будь, одначе ми, повчені давніми і новими прикладами, осмілюємося спростувати вищенаведені твердження д. Ліппе. Коли жиди досі не емігрували до Америки, то се зовсім не доказує їх «любові до рідного краю», але доказує поперед усього, що вони не мали причин і потреби емігрувати, се зн. що власне наші краї й наші народи, польський і руський, являються для них найкориснішим тереном, бо ставлять найменший опір їх визискові. Були випадки, що жиди справді пробували їздити до Америки, але по короткім часі вертали назад, переконавшися, що там не так легко вижити з такої «праці», як у нас. Що жиди поносять більш обов'язків краєвих і державних, коли візьмемо до порівняння відносини прав і обов'язків головної маси нежидівської людності, а не упривілейованих верстов, як се чинить д. Ліппе, то се чисто неправда. Не говорячи вже про податок крові, від якого жиди тисячними правними і безправними способами вміють викручуватися (пор. численні процеси за підкупства через жидів комісій асентерункових), навіть податку майна й абсолютно й пропорціонально далеко більше платять християни, рільники й ремесники, ніж жиди — купці, властителі домів по містах, рантієри та капіталісти.

Та особливо два мої твердження, висловлені в «Echach» сего часопису, стягли на мене найтяжчі громи з боку жидівської преси, а власне твердження про змагання жидів до економічної, а евентуальне також і до суспільної гегемонії, а також про їх конспіраційний спосіб поступування. Помину мовчки всі ті масні епітети, якими обкинула мене жидівська преса за висловлення тих тверджень. Для мене найцікавіше було зачудування жидівських апологетів при тій нагоді, немовби моє твердження було чимось нечуваним. «Заколот жидів у Галичині! Неймовірно!» — скрикнув обурений др. Ліппе; «Диявольське та підле підбурювання!» — скрикнув львівський «Izraelit»; «Антисемітське підбурювання!» — повторяє д. Адольф Інлендер у «Оjczyznie». І жоден з них навіть не пробує інакше опрокинути моє твердження. Та хіба ж організація жидів у конфесійні громади та кагали така велика тайна? Чи тайна їхні садистичні релігійні закони? Чи тайна, той величезний вплив, який мають ті організації на справи економічні та суспільні, а не лиш виключно на віроісповідні? Чи нарешті тайна — та віками вироблена могутня лучність цілого жидівського племені, якої один прояв я показав у діяльності «Аliance Izralite». Чи все те речі, про які невільно говорити? Річи, що не мають ніякого значення для нашого краю, у якім 10% людності — жиди? Чи, може, нарешті, се все антисемітські вигадки? Здається, що ні, бо ось що читаємо, прим., у варшавськім жидівськім органі «Głos», у збірній статті від редакції, в якій засідають також світлі одиниці жидівські: «Жидівському питанню з погляду суспільно-економічного особливе забарвлення надає зорганізована відрубність. Жидівський визиск своїм змістом не різниться від звичайного визиску, але різниться особливо гидкою формою. Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших. Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей жидівство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших. Бувають між жидами не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів. Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі жидівський визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього. Спеціалізація нарешті вчинила жидів нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би жиди й найліпше сповнювали свою спеціальну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконування тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало звертано увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6% загалу людності, у нас числять їх 15%, а з того 9/10 жидів» («Głos», 1886, ч.6.).