Іван Франко - Семітизм і антисемітизм в Галичині

Тільки не треба забувати, що се обов'язок обопільний і що критика повинна бути також обопільна, з обох сторін рівноправна. Досі дуже мало було проявів такої діяльності. Нежидівські письменники та агітатори виказують шкоди, які поносить нежидівська людність від жидів, отже, стають майже виключно на ґрунті суспільно-економічнім. Натомість жидівські апологети підносять кривди, які терпіла або терпить жидівська людність на ґрунті переважно суспільно-конфесійнім. Очевидно, що при такій різниці вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра. Економічний визиск, проти якого виступають одні, для других щось таке, що розуміється само собою до тої міри, що навіть національну рівноправність вони розуміють як «право — могти за свої гроші купити все, що їм подобається» (Liрре, с.77). Тому й не диво, що при такій різниці вихідних точок не могло прийти до порозуміння, але навпаки оживлена дискусія розбуджує щораз більше пристрастей, відбігає від мети й утруднює її осягнення. Противник замикає очі на докази противника і відмовляє йому всякої компетенції промовляти в його справі, полишаючи се право тільки для себе, згори признаючи справедливість тільки по своїй стороні, а противникові відмовляючи доброї волі. Що сим гріхом грішні обі сторони, не буду перечити, але, тверджу сміло, що односторонністю, виключністю та зарозумілістю жиди далеко перейшли нежидів. Що такий спосіб полемізування мусить бути шкідливий поперед усього для самих жидів, сторони буцімто слабшої, яка так живо відчуває утиск із боку племен нежидівських і тому в першій лінії потребує поправи існуючих відносин, про те, здається, й говорити не треба.

Певна річ, що метода трактувати всяку думку про реформу як «antisemitische Geisteskrankheit», «Tollhauslerpolitik» (політика божевільних), і які там іще інші прекрасні епітети дає тим змаганням жидівська апологетика, не особливо свідчить про почуття реформи і причиниться більше до приспання, ніж до будження того почуття серед жидівської публіки. Повна сліпої зарозумілості фраза: «Не пхайтеся до наших справ! Жиди самі вирішать свої питання!», коби тільки не була снотворним наркотиком і коби сон після неї знов не був перерваний яким страшним пробудженням! Бо обопільні відносини між жидами і нежидами в нашім краю тепер такі, що всяке самолюбне засліплення, всяке відпихання реформи без огляду на те, від кого б вона виходила, треба вважати суспільним злочином, що може приблизити, а не відвернути катастрофу.

Порушені в «Рrzeg. Społ.» реформові думки не знайшли ласки в очах жидівських апологетів. І так ідея асиміляції для них неясна і д. Ліппе без найменшого вагання відповідає на неї ось якою, зовсім нечесною інсинуацією: «Автор програмної статті хоче, однак, звичайно розуміти під своєю одноформністю спільне віросповідання, а під асиміляцією — апостазію.» (с.28) Отже, можу сказати сему пану, що сам він «sicherlich» помилився, а коли поняття асиміляції та горожанської рівноправності йому неясне, то постараюся вияснити йому його по змозі його власними словами. На його думку, австрійський уряд у Галичині зробив із жидів «echte Deutsche» (справжніх німців). Польське національне письменство, «Де в кожному реченні схований святий і на кожній літері гойдається крилатий янгол» (Боже, який чудовий дотеп і яке знання польського письменства!), відіпхнуло навіть найохотніших до просвіти жидів від нього і попхнуло їх до німецьких класиків; за се поляки зненавиділи жидів «als Avantgarde des Deutschtums» (авангард німецтва) (с.76-77). А коли нарешті нове покоління виросло в польськім дусі, піднесло претензії до польської народності і намагалося висунути претензії до їхньої релігії, засудивши її, як на процесі Ріттера, за зразком Тіси Еслера, як загальношкідливу (с.77). Отже, все те був антисемітизм: і ненависть до жидів за їх німецькість, і приступленні їх до польської народності, і оголошення їх за окрему народність! А корону тій «Geisteskrankheit» (психічній хворобі.) наложила ц.к. прокураторія, виточивши процес Ріттерам!

Отже на закиди жидівського апологета треба відповісти поперед усього, що австрійський уряд не зробив жидів у Галичині німцями, бо до самого р. 1848 трактував їх зовсім не ліпше від уряду польської Річи Посполитої. В час тої Річи Посполитої жиди так само, як і по її упадку, творили державу в державі, мали свої інтереси окремі від решти суспільності і були далекі від польщини, незважаючи на те, що польське законодавство трактувало їх значно лагідніше, ніж законодавства інших європейських країв. Зовсім легкомисно кидає д. Ліппе твердження: «Якби в Польщі не було жидів, то Польська держава була б ліквідована на кілька століть раніше!» (с.ЗЗ). Шкода, що автор не назвав ані одного доказу піддержання такого погляду. Ми були би дуже вдячні йому за се, бо наші «яфетівські» історики не тільки що нічого не знають про добродійний вплив жидів на Польську державу, але, навпаки, на основі актів, літописів та інших історичних пам'яток стверджують той факт, що жидівський визиск був причиною козацьких війн, що завдали польській Річи Посполитій першу смертельну рану. Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтереси, жиди не були горожанами (громадянами) Річи Посполитої, а тільки галапасами (паразитами) на її тілі. Ані в літературі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання жидів; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний. Тому не диво, що по упадку польського державного організму жиди відразу перекидаються на сторону побідителів, у Пруссії та в Австрії робляться німцями, не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями, то тим не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові. У всіх польських рухах, де поляки виступали проти Росії, аби вибороти собі національну незалежність, жиди визначалися повним індиферентизмом або навіть добровільно та безплатно сповняли службу шпіонів та донощиків, так що пр. генерал Паскевич у р. 1831 міг з повним задоволенням писати до царя Миколая, що російські війська при помочі жидів знають про всі рухи повстанських відділів скорше та докладніше, ніж сама повстанська коменда.