Олександр Ротаєнко - То хто ж Вона така (Юлія Тимошенко)?

- «Преодолевая свой страх - мы продлеваєм свою жизнь»;

- «Страх охоплював мене кожен раз, коли наді мною згущувалися хмари. Усе стискалося у мені всередині від одної лише думки, що зі мною можуть вчинити несправедливо, зняти з посади, не просунути. Ця постійна невпевненість і перманентний стрес, які підігрівалися думками про те, що моя доля цілком знаходиться в руках божевільних лідерів, несправедливих начальників, жадібних чиновників і лінивих партнерів, доводили мене до стану душевної кризи»; - «Страх, з яким я боровся все життя, змусив мене до роздумів над його природою. Я зрозумів, що страх - це віра у невідворотність зла».

Ми не випадково загострили увагу на слові «страх». Адже з точки зору психології ці фрагменти вказують на те, що людина пережила якусь душевну травму, природа якої має давнє коріння. Оскільки це важливо, то спробую пояснити дану думку. Суть її полягає в тім, що людям, які виросли у повноцінних сім'ях, тобто зростали під опікою батька й матері, вкрай важко зрозуміти логіку вчинків та мотивацію поведінки тих людей, душам котрих хтось із батьків завдав страшної рани, покинувши сім’ю, коли ті були ще дітлахами! Жахіття поступового усвідомлення, що тебе відцурались, зрадили, проміняли на інших, згодом переростає в образу на весь білий світ, яка часто спонукає дитину до агресивного самоствердження, яке, в свою чергу, часом набуває патологічних, з точки зору психології, форм. Навіть ставши дорослими, вони одержимо продовжують доводити усім, а своїм біологічним батькам - передусім: « Бачите, як ви помилились? Я найкращий! Я унікальний! Я… Я… Я…».

Суспільна мораль, норми етики, культура спілкування, честь, совість, милосердя, людяність тощо, усі ці імперативи (які, власне, й характеризують людину як довершений вінець Божого промислу) багато хто з покинутих дітей вважає зайвими атавізмами, які лишень заважають їм жити й досягати мети. Приміром, Дмитро Видрін, який дуже добре знає лідера БЮТ, якось написав про неї таке: «Изысканная вульгарность и утонченная пошлость Юлии Владимировны - это действительно абсолютное оружие, которое сложно парировать любыми рациональными аргументами и проектами».

Юлія Тимошенко та Олександр Турчинов якраз і є найгіршими «зразками» покинутих дітей. Їхні дитячі образи, заздрощі, невпевненість, злоба, бажання помсти тощо сплелись у їхніх душах в клубок важких комплексів, підвалинами яких є різноманітні страхи, які вони приховують від свого оточення за маскою обману, вдягнувши яку ще в дитинстві, дуже важко зняти навіть у статечному віці. Психологи з цього приводу кажуть, що людина, яка постійно обманює, з часом втрачає здатність відокремлювати правду від брехні.

По собі знаю, що дітям, які виросли у неповних сім'ях, притаманні й позитивні риси, як то уперта воля чи нездоланне прагнення будь-що досягати поставленої мети… Проте виборцям варто памятати, що особистостям на кшталт Турчинова і Тимошенко можна співчувати, але вкрай небезпечно і завідомо нерозумно допускати їх до влади доти, допоки вони не продемонструють добровільного зречення чи компромісів у питаннях влади вже здобутої, або ж такої, якою легко оволодіти, та не доведуть великодушність власного людського єства й психологічну незалежність від надсильного наркотику, яким, безсумнівно, є влада.

Автор добре знається на цих проблемах (особливо в частині самоствердження та відречення від влади над людьми). У мене дещо схожа житейська історія, з тією лише різницею, що мені, так би мовити, «пощастило» - я взагалі не пам’ятаю свого батька, який нашу сім’ю не покинув, а «просто» загинув. Відтак, до повноліття моїм вихованням займались виняткових чеснот люди: мама (робітниця цукрозаводу), дідусь (колишній коваль колгоспної кузні) та сусідська сім'я шкільних учителів. Зрештою, зростати у традиційно доброзичливому колективістському середовищі села - все-таки психологічно комфортніше, аніж у індивідуалістичному місті.

Користуючись нагодою, пропоную вашій увазі іще кілька штрихів до портрету Турчинова. Отже, загальновідомо, що в часи комсомольської молодості Олександру Турчинову доводилось відвідувати із специфічною, скажемо так, метою зібрання баптистів. Згодом, у першій половині 90-х, в пошуках порятунку від страхів чи гріхів (?), які терзали душу цього стукача, він «принял крещение по православному обряду (!), поскольку в детстве крещен не был (родители, типичные советские интеллигенты, были далеки от всего этого), побрызгали меня водой» (саме такими зневажливими словами колишній викладач марксизму-ленінізму описав одне з найвеличніших Таїнств Православ’я!).