Микола Рябчук - Від Малоросії до України - парадокси запізнілого націєтворення

[55]O.Гриценко, «Харківські едіпи та московський сфінкс», Сучасність, 1992, ч.1, с.141-142.

[56]«Культурні явища (мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства) можна вважати колоніальними, якщо вони сприяють ствердженню чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активности, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом - колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального. Антиколоніальними, отже, є явища культури, які заперечують легітимність імперської влади та похідних від неї ідеологічних конструкцій. Вони викривають насильність, підступність і незаконність колонізатора та прагнуть утвердити альтернативні чи протилежні ієрархії цінностей та ідеали людських спільностей. У новішій європейській та всесвітній історії такі цінності бували найчастіше національні. Як колоніальні, так і антиколоніальні явища культури відзначаються аргументаційною монологічністю та орієнтацією на певний політичний, соціальний та культурний результат: стабільну і максимально гомогенну імперію, наприклад, або на незалежну й самосвідому націю-державу». Марко Павлишин, «Що пере-творюється в Ре-креаціях Юрія Андруховича?», Сучасність, 1993, ч.12, с.116.

[57]Постколоніальність усвідомлює телеологічність колоніальних та антиколоніальних позицій, а тому і їхню виключність та (історією доведену чи тільки потенційну) насильність, і через це ставиться вельми скептично до всіх схем та символів як імперської, так і антиімперської слави. Рівночасно, однак, постколоніалізм визнає реальність історії: з одного боку - справжність і болючість заподіяних кривд, з другого боку - немислимість сучасного без усіх елементів його передісторії, як антиколоніальної, так і колоніальної. Постколоніальність у культурі відкрита й толерантна; вона творить нове, використовуючи як джерело весь діапазон культури минулого. Вона обережна щодо чітких гасел, простих категорій, всепояснювальних мітів та однозначних історичних розповідей і схильна радше до іронічного світосприймання. При всьому сказаному, не деструктивний нігілізм творить філософське тло для постколоніалізму, а прагнення уникнути будь-якого насильства, будь-якого домінування. На місце домінування колонізованого колонізатором постколоніалізм прагне поставити не нову ієрархію влади, а стан свободи й розкутости, який однаковою мірою поширюється на всіх» (там само, с.116). Див. також Marko Pavlyshyn, "Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture", Australian Slavonic and East European Studies, vol.6, no.2 (1992), p.42-46.

[58]Найяскравішим поки що явищем української постколоніальної культури є, безумовно, «скандальна» повість Юрія Андруховича «Рекреації» (Сучасність, 1992, ч. І). У цьому контексті заслуговує на увагу також проза В.Діброви, Б.Жолдака, Ю.Винничука, п'єса О.Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», поезія О.Ірванця, В.Неборака, С.Жадана, «Пропалої грамоти», малярство і графіка М.Кумановського, В.Кауфмана, Ю.Коха, театральні акції А.Жолдака, рок-концерти «Мертвого півня», «Братів Гадюкіних», Сестрички Віки, авторська пісня А.Миколайчука й А.Панчишина, фільм В.Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана Полуботка!», газета «Пост-Поступ» і журнал «Четвер» тощо. Пост-колоніальний підхід поступово утверджується і в українській культурології, філософії, політології, літературознавстві - передосім завдяки зарубіжним ученим українського походження, до яких останнім часом долучився ряд гуманітаріїв з України.

[59]Див. про це: Я. Грицак, Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. Київ: Генеза, 1996, зокрема - розділ під характерною назвою “Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію”, с. 35-41. Також: R.Szporluk, “Des Marches de l'Empire a la construction d'une nation”, L'autre Europe. Cahier semestrel, 1995, № 30-31, p. 134-150.

[60]Ендрю Вілсон звертає увагу на продовження цієї полеміки у нових, постімперських умовах, де головним опонентом української націоналістичної ідеології стає ідеологія “малоросійська” - як головний продукт і спадкоємець ідеології імперської: “Для [українських] націоналістів спростування малоросійської версії історії України є суттєвим чинником утвердження їхньої власної ідентичності, відмінної від російської й закоріненої в славному багатовіковому минулому… Безумовно, у певному сенсі і малоросійська, і російсько-націоналістична версії історії України є однаково міфічними” (A. Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith, (Cambridge University Press, 1997), p. 157-8, 260.) Втім, ці зауваження залишаються марґінальними в його книзі, присвяченій головним чином міфотворчості українсько-націоналістичній (див. зокрема підрозділ “Nationalist historiography”, с. 157-61).