Микола Рябчук - Від Малоросії до України - парадокси запізнілого націєтворення

[42]Див. Оксана Забужко, «Філософія і культурна притомність нації», Сучасність, 1994, ч.3.

[43]Цю ситуацію фіксують і соціологи: підсумовуючи результати чергових соціологічних опитувань, Михайло Міщенко пише: «Регіон більше впливає на політичні погляди, ніж класова належність. Перефразовуючи відомий вислів де Ґолля, можна сказати, що між галицьким підприємцем і галицьким робітником у цьому відношенні більше спільного, ніж між галицьким підприємцем і донецьким підприємцем. Узагалі ж важко знайти в Європі країну, де б існувала така сильна політична диференціація регіонів. Це - ще одне підтвердження слабкої соціальної структурованості українського суспільства, результатом чого виступає його висока піддатливість впливу соціальних міфологій. Поширення останніх відбувається саме за регіональною ознакою і розділяє націю на регіональні групи, взаємне протистояння яких відволікає від виявлення та подолання актуальних проблем» (Міщенко, «Які партії любить підприємець?», Вісті з України, 1994, ч.6, с.3). Не заглиблюючись тут у політичні наслідки такої національної недорозвиненості, зазначимо лише, що подібних суспільств справді немає в Європі, зате вони є в Африці. Найближчою аналогією до України могла б бути Південно-Африканська Республіка - з тією, звісно, різницею, що тамтешній апартеїд має інший характер: африканець не може змінити кольору шкіри - головного об'єкта дискримінації, тимчасом як українець легко може скинути свою «шкіру» (мову) і тим самим звільнитися від щоденних принижень, глузувань і розлитої у суспільстві зневаги. Політичні наслідки такої соціальної неструктурованості, однак, ті самі: «Громадянське суспільство в Південній Африці відбиває всі суперечності цієї країни. Громадські організації не функціонують тут так самостійно, як в етнічно однорідних суспільствах. Під натиском зовнішніх і внутрішніх сил вони досить часто керуються у своїй діяльності всілякими символами й міфами замість тверезого розрахунку… Нелегко знайти спільні інтереси, які були б досить сильними, щоб подолати суто етнічний поділ. Важка спадщина апартеїду і злидні, в яких живе більшість південно-африканців, істотно ускладнюють формування сильних і незалежних структур громадянського суспільства» (Steven Friedman, "South Africa's Reluctant Transition", Journal of Democracy, 1992, no. 2, p.68).

[44]Див. Hans Kohn, The Age of Nationalism (N.Y., 1962).

[45]Див. В.А.Смолій, О.І.Гуржій, Як і коли почала формуватися українська нація (Київ, 1991) та цікаву полеміку з ними: С.Горошко, «Лакований образ Богдана», Політологічні читання, 1992, ч.І. Див. також М.Рубчак, «Від периферії до центру: розвиток української національної свідомості у Львові XVI ст.», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч. І; Н.Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Київ, 1993); Frank Sysyn, Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil (Cambridge, 1985); Stephen Velychenko, Shaping Identity in Eastern Europe and Russia (N.Y., 1993); "Conncept of Nationhood in Early European Modernity", Harvard Ukrainian Studies, 1986, vol. 3, nos, 3-4.

[46]Докладніше про це див. мою статтю "Two Ukraines", East European Reporter, vol. 5, no. 4 (1992).

[47]Американський дослідник Олександр Мотиль, визначаючи націю як спільноту людей, що свідомо пов'язані певними семіотичними кодами (міфами, символами, до яких може належати й мова, історія тощо), стверджує далі: «З точки зору семіотичної мережі, українська нація існує, але вона не тотожна з цілим народом. Перед Україною стоїть важливе завдання створити нову українську націю. Це дуже складне завдання. Як створити загальну семіотичну мережу, яка би всім відповідала? Мені здається, що вже твориться така символіка. Отже, можна говорити про творення нової української, дещо іншої нації, ядром якої залишиться та "правдива, чиста" нація. У цьому процесі та "чиста" нація також перетвориться, вона не залишиться такою самою». О. Мотиль, «Держава і нація».

[48]Quo vadis, Україно? Матеріали третьої (зимової) сесії Міжнародної школи україністики (Одеса, 1993), с.105.

[49]Е.Віленська, В.Поклад, «Національно-культурні орієнтації мешканців Луганської області», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч.4, с.53-54. За непрямими обрахунками, українці складають сьогодні 30% населення (приблизно стільки, скільки голосувало в березні 1991 року проти горбачовської «оновленої федерації»); росіяни - 10% (приблизно стільки, скільки голосувало в грудні того самого року проти незалежності, решту 60%, найімовірніше, складають «тутешні» - люди, які у березні підтримали «федерацію», у грудні - незалежність (але разом із Кравчуком-президентом) і які в принципі здатні підтримати все, що їм спускатиме згори влада - бо ж ні власної думки, ні власного вибору вони не мають (що, власне, і є однією з прикмет «гомо совєтікуса») - не належачи ні до нації, ні до громадянського суспільства, вони є поки що об'єктом, а не суб'єктом історії.