Володимир Сергійчук - Український Крим

Досліджуючи проблему походження слова «Русь», академік Борис Греков підкреслював, що у візантійських хроніках воно відповідає термінам «скіфи» чи «тавроскіфи» (Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1949. — С. 422).

На основі розкопок середньовічного міста на пагорбі Тепсень (біля с. Планерського) встановлено, що це було слов'янське поселення, яке виникло у VII–VIII ст. нашої ери. Зокрема, відкрита в цьому місці піч є «близькою за формою до звичайних руських печей», а розкопаний храм «за своїм планом має схожі риси з храмами Київської Русі» (Надинский П. Н. Очерки по истории Крыма. — Ч. 1. — С. 47).

Документальні джерела, що стосуються періоду правління київського князя Святослава, однозначно вказують на приналежність окремих кримських територій до Русі (там само. — С. 52). На той же час з'являються дані про існування руського Тмутараканського князівства, яке об'єднувало територію Керченського півострова і Тамань, тобто землі колишнього Боспорського царства. Тут князював син Володимира Великого Мстислав. У XI ст. місцеві князі неодноразово брали участь у міжусобицях руських князів, вступаючи в боротьбу в тому числі і за київський престол.

З життєпису Степана Сурозького знаємо про напад Русі під проводом кн. Бравлина на Сурож (Судак), коли русини близько 800 року знищили ціле побережжя від Корсуня до Керчі. В походах Русі на Малу Азію 842 року брали участь «таври», тобто кримчаки. Візантія, знаючи це тяжіння Криму до Києва і «Меотської Русі» (Тмутаракані), дуже пильнувала своє панування над ним і при різних нагодах, маючи військову перевагу, особливо на морі, прагнула обмежити права і впливи старокняжої Київської держави на цю землю.

Наприклад, у договорі князя Ігоря з Візантією про «Корсунську страну», говориться, що князь не може мати там своєї волості, не може воювати в тій землі, і вона не може піддатися йому. Умова візантійського імператора Цимісхія з князем Святославом зобов'язує князя не нападати на Корсунську землю. Нарешті, здобуття Херсонеса (Корсуня) Володимиром Великим близько 987 року, ніби через «зраду» оборонців, красномовно свідчить, що в Корсуні був староукраїнський елемент, або дуже йому споріднений.

Для Київської, староукраїнської держави, очевидно, було дуже важливо мати постійний торговельний і політичний зв'язок з Кримом як природним продовженням своєї території. Зокрема, велике значення для Києва мали пристані Козлов (Євпаторія), Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак), Кирчев або Корчево (Керч). Сурож був особливо зручний для малих кораблів і мав інтенсивний корабельний зв'язок із Трапезундом на Анатолійському побережжі Малої Азії. І важливий суходільний шлях лучив Сурож з Києвом через Олешки. В другій половині XIII ст. центр торгівлі з Сурожа перемістився до Кафи (Феодосії).

З часу здобуття Царгорода хрестоносцями в 1204 році побережжя Криму перебувало під впливом венеційців з їх великим торговельним флотом. У XIII–XV століттях перевага перейшла до генуезців, які мали велику торговельну базу в Кафі, також у Сугдеї і в Балаклаві. Вплив генуезців сягав вглиб корінної України, зокрема, по Дністру до Білгорода (Акермана), Бендер, Сорок, доходячи аж до Хотина над Дністром (Січинський В. Крим. — С. 14).

У генуезькому періоді (XIII–XV ст.) арабські, латиномовні та італомовні джерела постійно згадують про наявність руського населення в Криму. Зокрема, в 60-ті роки XIII ст. про поселення русичів у Старому Криму згадується в арабських повідомленнях. Крім того, Я. Дашкевич наводить досить промовистий факт про те, що в італійсько-татарському розмовнику 1330 року слово «козак» подається не в тюркському, а в українському звучанні, що могло означати досить потужний вплив української вимови в Криму вже на той час. Ще раніше, в 1316 році, руська церква згадується в статуті Кафи, при цьому наголошується, що вона існує з стародавніх часів. Подібних згадок, що стосуються вказаного періоду, можна віднайти близько двадцяти (Дашкевич Я. Україна вчора і нині. — К., 1993. — С. 102).

Інший вітчизняний дослідник С. Мащенко вважає, що в генуезький період українці мешкали в кожному великому місті Криму, мали свої церкви, можливо, навіть мали свої квартали (Мащенко С. Українці в Криму: етнодемографічні аспекти (VIII–XX століття) // Етнічна історія народів Європи. — К., 1999. — С. 42).

Навала татаро-монголів на Україну торкнулася також і Криму. У північній степовій частині Криму татари були вже в 1239 році. В. Рубруквіс з Брабанда, посол французького короля Людовіка IX до татарської орди, описуючи побережжя Криму в 1252 році, каже, що від Судака до Херсонеса (Керсова) було 40 укріплених міст і що майже в кожному розмовляли іншою мовою. Переїжджаючи через Перекоп, мандрівник завважує, що за Перекопом на рівнині раніше жили кумани (половці), доки на них не напали татари, які так їх утискали, що більша частина куманів вимерла з голоду і була з'їдена тими, хто залишилися живими. Подібна доля спіткала згодом і населення згадуваних 40 міст на побережжі Криму та внутрішніх теренів півострова.