Юрген Граф - Міф про голокост

— ГК ніколи не планувалися як такі, так само через будівельно-технічні особливості не могли бути використані як такі;

— продуктивності крематоріїв вистачало лише для малої частки числа жертв, що проголошуються;

— здійснений (іншим фахівцем, хіміком Джеймсом Ротом) аналіз проб будівельного розчину, взятого із внутрішніх стін, не виявив присутності в ньому навіть мізерно малої кількості ціаніду; у той же час, високий вміст ціаніду виявився у штукатурці камери в Біркенау, офіційно визнаної як дезінфекційна.

За проведені дослідження прихильники теорії знищення спрямовують свої атаки проти Лейхтера, але зроблене ним спонукало інших провести ще більш глибокі дослідження.

Гермар Рудольф, учений-хімік, співробітник Інституту Макса Планка, провів доскональну перевірку експертизи Лейхтера.

Він також дійшов висновку, що через причини будівельно-технічного і хімічного характеру масові отруєння в Освенцімі були неможливі:

— гадані отвори, через які нібито вкидався циклон, були відсутні на той час. У той спосіб, як це описують свідки, гранулят було неможливо доставити в камеру;

— синильна кислота взаємодіє з покриттям стін. Найбільш стійкий зв'язок утворюється у неї з пігментом фарб берлінська лазур і залізна синь, яким кислота зобов'язана своєю назвою. Залізна синь надзвичайно стійка і зберігається довше стін, пофарбованих нею. Якби в ГК відбувалися масові отруєння, то в стінах, пофарбованих залізною синню, ціану було б ніяк не менше, ніж у стінах дезінфекційної камери. Однак там його втримується стільки, скільки в будь-якій звичайній фарбі, тобто, природно, мізерно мала кількість.

Голокостники ігнорують будівельно-технічні висновки Рудольфа, але намагаються спростувати хімічний аналіз. Їхній улюблений аргумент полягає в тому, що жертви перед кончиною всю синильну кислоту вбирали в себе через дихання.

Тоді виходить, що в Третьому Рейху і молекули синильної кислоти підкорялися наказам СС, тобто не осаджувалися на стінах, щоб не видати своїх заступників після їхнього розгрому, а летіли прямо в рот або носову порожнину жертв. Утім, гранули виділяли газ мінімум 2 години, а жертви, як говорять очевидці, були мертві максимум через півгодини. Виходить, і трупи також продовжували вбирати газ, щоб він не потрапив на стіни. Хоча, за твердженням свідків, ті трупи негайно ж кидали у піч. Що ж за оказія?

Отже всім, хто здобував вигоду від "голокосту", залишалося розпочати вендету проти самого Рудольфа, що вони й зробили. За наказом, що надійшов з Центральної жидівської ради, він був у травні 1993 р. вигнаний з інституту, а в червні 1995 р., у результаті судового фарсу, що відбувався багато місяців, присуджений без усякого обґрунтування провини до 14 місяців в'язниці: за нібито нанесену жидам образу та за розпалення расової ненависті; там були названі і ще деякі пункти.

Останній пробіл у науково-технічному дослідженні «голокосту» ліквідував італійський ревізіоніст Карло Маттоньо. Працюючи разом із Франке Деано та іншими інженерами, він провів найфундаментальніше вивчення крематоріїв Освенціму.

Короткий виклад отриманих результатів німецькою мовою з'явився в 1996 р..

Маттоньо досліджував наступні фактори:

— реальну максимальну продуктивність крематоріїв з урахуванням того, що був потрібний їхній технічний ремонт і вони не могли функціонувати всі одночасно й безупинно;

— поставки коксу для крематоріїв, які майже повністю документовані, і витрати коксу на спалення одного трупа;

— вогнетривке облицювання печей зсередини, яке жодного разу не обновлялося, тоді як його вистачає максимум на 3 тис. кремацій на один муфель;

— неможливість спалення трупів у ямах.

Маттоньо дійшов до висновку, що крематорії не могли спалити більше, ніж 162 тис. трупів. Якщо врахувати, що реальне число жертв Освенціму 170 тис. і до того ж певну частину трупів при особливо гострих спалахах тифу спалювали на відкритому повітрі (не в ямах), то результати Маттоньо завершують картину.

Проти досліджень Маттоньо попросту нема чого виголосити, тому антиревізіоністська література про неї мовчить. Як-то кажуть, немає чим крити.

У грудні 1943 р. комплекс Освенціму багаторазово фотографувався з повітря союзниками (їх цікавило його господарське призначення; там працювали численні фірми ІГ Фарбен). Усі аерофотозйомки були зроблені в період, який "очевидці" називають самим убивчим.