Ричард Харвуд - Чи дійсно загинули шість мільйонів?

Професор Рассіньє стверджує, що уряд Гітлера не переслідував ніякої іншої політики, окрім еміграції жидів. Він вказує, що після прийняття расових законів у Німеччині у вересні 1935 p., Німеччина почала переговори з Англією про переміщення німецьких жидів у Палестину, на підставі Балфурської Декларації. Коли переговори закінчились нічим, уряд Гітлера звернувся з проханням до інших держав прийняти німецьких жидів, але отримав відмову (стор.20). Палестинський проект був відновлений у 1938 р., але знову зірвався бо Німеччина та Англія не змогли домовитись про його фінансову сторону. Незважаючи на ці труднощі, Німеччина зуміла організувати еміграцію жидів, головним чином у США. Рассіньє також пише про відмову Франції брати участь у мадагаскарському плані в кінці 1940 р. «В доповіді 21 серпня 1942 р., міністерський секретар з іноземних справ Лютер доповів, що переговори з Францією в цьому напрямку можуть мати успіх і описав розмови, які велися з липня по грудень 1940 р., і які були зупинені Пьєром-Етьєром Фландіном. Протягом всього 1941 р. німці сподівались, що вони зможуть відновити переговори і привести їх до успішного розв'язку («Le Drame des juifs europeen», стор. 108). На початку війни жиди, які оголосили економічну війну Німеччині ще в 1933 р., були інтерновані у гетто і концтабори. Уряд Гітлера сподівався відновити переговори про долю жидів після закінчення війни («Le Veritable Proces Eichman», стор.20). Наказ перевозити жидів на схід був даний Герінгом і Гейдріхом, і він був тимчасовим і вимушеним заходом до «остаточного вирішення жидівського питання» — їх еміграцію після війни.

Професор Рассіньє проаналізував методи, за допомогою яких легенда про масові винищення використовувалась для політичної та фінансової наживи, і показав, що Радянський Союз працював у цій ділянці в унісон з Ізраїлем. Цілий потік літератури про масові винищення людей, що немов би проводилося гітлерівською Німеччиною, з'явився після війни під печаттю двох організацій, діяльність яких була вражаюче синхронізована. Одна з них була «Комітет по розслідуванню військових злочинів» у Варшаві, інша — «Світовий центр сучасної жидівської документації» у Парижі і Тель-Авіві. I схоже, що як Радянський Союз, так і Ізраїль зацікавлені у роздуванні пропаганди про загрозу нацизму, щоб відволікти світову увагу від своєї власної злочинної діяльності.

Ізраїль, в додаток до політичної мети, має велику матеріальну зацікавленість в цьому міфі про шість мільйонів. В книзі «Le Drame des juifs europeen», стор. 31, 39, Рассіньє пише — «це всього лише метод, за допомогою якого Ізраїль отримує великі репарації від Німеччини, починаючи з 1953 р., однак з юридичної точки зору ці репарації не мають під собою підґрунтя, бо Ізраїль не існував на час війни і Німеччина не могла завдати шкоди державі, якої не існувало». I зрозуміло, якщо підстави для репарацій вельми сумнівні, то чим більше диму, тим більше здичавілих звинувачень, тим важче розібратися у ситуації. «Мабуть мені дозволять нагадати, що Ізраїль був заснований у травні 1948 р., а до цього жиди були громадянами інших держав. Щоб оцінити розмах цієї брехні, варто лише поглянути на ситуацію, де Німеччина платить Ізраїлю репарації з розрахунку шести мільйонів вбитих, але принаймні вісімдесят відсотків з тих «шести мільйонів» виявляється зовсім і не померли! А на додаток Німеччина продовжує платити репарації навіть після того, як чоловік, що подав вимогу про компенсацію, помер. Гроші у таких випадках надходять його спадкоємцям».

У висновку ми зробимо короткий огляд статистики про жидів, що загинули під час війни. На Нюрнберзькому процесі та на суді Ейхмана використовувалось число дев'ять з лишком мільйонів жидів, які немов би знаходились на території Німеччини. Але ми вже нагадували, що після значної довоєнної еміграції лише біля трьох мільйонів жидів знаходились у Європі, виключаючи Радянський Союз. Якщо ж додати сюди число жидів, які мешкали до війни на пізніше окупованій території Радянського Союзу, більшість з яких, до речі, були евакуйовані, то загальне число скоріш всього не перевищувало чотирьох мільйонів. Згідно статисту Гіммлера, доктору Річарду Корхерру, це число було 5,55 млн. на час, коли територія, окупована Німеччиною, була найбільшою. А згідно Світовому Центру сучасної жидівської документації, це число складало 5,294 млн. Але обидві з цих цифр включають два мільйони жидів у Прибалтиці, Білорусії та Україні. Звідси видно, що навіть жидівська організація визнає, що у Європі не було шести мільйонів жидів.