Ричард Харвуд - Чи дійсно загинули шість мільйонів?

Важливо підкреслити, що у трьохтомній доповіді немає ні слова про наче б то існуючу програму знищення жидів, ні одна із делегацій, по декілька разів відвідуючи всі табори, не знайшла нічого, що могло б навести на думку про можливі масові вбивства, що проводились там. У доповіді немає ніяких згадок про газові камери, ні на одній із її 1600 сторінок. Там говориться, що жиди, як і інші народності, постраждали від умов, які були викликані війною, але повна відсутність будь-яких згадок про масові вбивства вельми показова. Червоний Хрест не знайшов ніяких підстав, щоб підтримувати легенду про те, що у таборах наче б то проводився геноцид.

У доповіді вказувалось, що медичний персонал був залучений на фронт і що бракувало ресурсів для боротьби з епідемією тифу, яка розпочалася у таборах в 1945 р. (том I, стор.204). Відносно наче б то існуючих газових камер, обладнаних як душеві, у доповіді пишеться, що нічого подібного виявлено не було. «Всі умивальні місця, лазні, душові, пральні були інспектовані. Було зроблено багато вимог, щоб модернізувати душові в окремих таборах, зробити їх більш придатними для користування, збільшити кількість душових ріжків, провести ремонт в окремих місцях» (том III, стор.594).

Том III доповіді Червоного Хреста, глава 3 (жидівське цивільне населення) розповідає про допомогу, надану жидівському вільному населенню. 3 аналізу цієї глави стало відомо, що далеко не всі жиди були інтерновані у табори, а були частиною вільного поселення, хоч, звичайно, на них розповсюджувались певні обмеження. Ця картина вельми суперечить «офіційній» пропаганді про повальне інтернування всіх жидів і їх відправку у газові камери. Як написано у «мемуарах Хесса», Ейхман палав бажанням схопити всіх жидів, але в дійсності справи були інші. В Словаччині, наприклад, де начальником був помічник Ейхмана Дітер Вісліцені, згідно доповіді, велика частина жидів не була депортована, туди навіть приїжджали жиди із Польщі. Жиди, що знаходились у Словаччині, були у відносній безпеці до кінця серпня 1944 р., коли почалося повстання проти німців. I хоч внаслідок закону, який вийшов 15 травня 1942 p., декілька тисяч жидів були інтерновані, вони утримувались у таборах, де харчування і житлові умови були цілком задовільними, і де інтерновані могли працювати на умовах, майже рівних вільнонайманим (том I, стор. 646).

Не лише значне число із трьох мільйонів жидів під німецьким контролем уникли інтернування, але еміграція жидів продовжувалась протягом війни, головним чином через Угорщину, Румунію та Туреччину. Німці навіть не заперечували проти еміграції польських жидів, які зуміли втекти до Франції перед тим, як вона була окупована. «Жиди з Польщі, що знаходились у Франції, зуміли отримати дозвіл на іміграцію у США і розглядались німецькою окупаційною владою як американські громадяни. В додаток до того, німці погодились визнати три тисячі пашпортів, виданих консульствами латиноамериканських держав» (том I, стор.645). Перед від'їздом у США ці жиди утримувались у таборі Віттель у південній Франції, разом з громадянами США. Німецька влада також не заважала еміграції жидів із Угорщини. Згідно доповіді Червоного Хреста, «до березня 1944 р. жиди, в яких були візи у Палестину, могли безперешкодно виїхати із Угорщини» (том I, стор.648). Навіть після зміни уряду Хорті в 1944 p., після спроби заключити перемир'я з Радянським Союзом і встановлення пронімецького уряду, еміграція жидів продовжувалась. Червоний Хрест отримав обіцянку від Англії та США «підтримувати усіма можливими засобами еміграцію жидів із Угорщини». Червоний Хрест отримав листа від уряду США, в якому говорилося — «Уряд Сполучених Штатів запевняє, що він забезпечить всім необхідним всіх жидів, яким буде дозволено виїхати» (том I, стор.649).

Найбільш важливим внеском в неупереджене дослідження питання про «організоване знищення жидів» є робота французького історика Поля Рассіньє, який присвятив цьому двадцять років свого життя. 3 1933 р. по 1943 p. Рассіньє був професором історії в коледжі Белфорті. За участь у Русі Опору він був заарештований у жовтні 1943 p. i інтернований у концтабори Дора та Бухенвальд. Наприкінці війни у Бухенвальді він захворів тифом, від чого його здоров'я так підірвалось, що він не зміг повернутись до викладацької діяльності. За свою участь у русі опору Рассіньє був нагороджений медаллю, він також був обраний у парламент. Його парламентська діяльність припинилась після приходу до влади комуністів.