Исраэль Шамир: Єрусалимський синдром

Чи знаєте ви, що християни Вифлеєма не можуть навіть піти помолитися до Храму Воскресіння в Єрусалимі? Що російські жінки, що вийшли заміж за палестинців Вифлеєма, роками не одержують дозволу єврейської влади на паломництво до Єрусалима? Що мусульмани Рамалли не можуть відвідати святу для них мечеть Аль-Акса в Єрусалимі?

Чи знаєте ви, що єврей одержує в сім разів більше води, ніж гой? Що його дохід перевищує гойський уп'ятеро? Що в об'єднаному Єрусалимі, де всі доходи заробляються завдяки гоям, усі витрати йдуть тільки на користь євреям? Що палестинці не можуть навіть поїхати викупатися в морі? Коли нові іммігранти стали приїжджати до Ізраїлю, вони найчастіше порівнювали нашу країну з однією з теплих середньоазіатських або закавказьких республік. Але вони лестили нам — ми живемо в загубленому світі, у далекому заповіднику, позабутому часом. Після демократизації Південної Африки Ізраїль залишився єдиною чорною крапкою на карті світу — останнім прихистком расизму й апартеїду.

Щоразу, коли я проїжджаю повз черговий КПП на шосе, коли мене обшукують на вході в магазин, коли мене допитують в аеропорті, у мене виникає відчуття мандрівника на машині часу. Ні, я країни іншої не знаю, та й немає таких країн. Вони були, інші країни. Адже єврейська держава в Палестині виникла наприкінці 20-х років (хоча формальну незалежність здобула тільки в 1948 році). Воно — ровесник інших блискучих утворень свого часу, і насамперед — націонал-соціалістської Німеччини. Багато чудових задумів тих часів було реалізовано в нас. У них конфіскували майно євреїв, у нас конфіскували майно гоїв. У них вигнали євреїв — у нас вигнали гоїв. У них звільняли з роботи євреїв — у нас не брали на роботу гоїв. Донині немає гоїв — суддів Верховного суду; гоїв у керівництві великих компаній, навіть інженерів Електричної компанії — і то немає. Замість концтаборів ми створили табори біженців. Наш ШАБАК навряд чи поступиться їхньому гестапо. Убивства політичних опонентів, викрадення за рубежем, нічні арешти й обшуки — у нас усе це збереглося щодо гоїв.

Але час минає. Якби Німеччина не вплуталася у світову війну, вона теж проіснувала б до наших днів і напевно зм'якшилася б. Дахау закрився б (а Освенцім — породження війни — і зовсім би не виник). Туди приїжджали б рок-групи, телевізор показував би американські фільми. З'явилися б «постнаціонал-соціалісти». Так і в нас. Ми живемо в умовах м'якого, загниваючого, декадентського націонал-соціалізму. Але він усе ще живучий.

Кажуть, що Назим Хікмет просив, помираючи, надіслати йому «книжку зі щасливим кінцем». На жаль, я не передбачаю щасливого кінця. Сіоністські партії як і раніше сперечаються між собою: вигнати палестинців до пустелі чи загнати до резервації. Про рівноправність говорять тільки абсолютні екстремісти далеко за межами політичної карти країни.

Напрогресивніші сіоністські сили не вимагають припинення апартеїду. Узагалі ж палестинцям розраховувати нема на що. Після укладення «миру» вони залишаться у своїй зоні і як і раніше позиратимуть через колючий дріт на колишні свої землі і на гладінь забороненого для них моря. Найкращий мирний план, і той перебуває на рівні південноафриканських бантустанів, псевдоавтономних утворень часів апартеїду.

Але світова громадськість не «купилася» на бантустани і далі вимагає виконання простого принципу рівноправності: «одна людина — один голос». Тому згодом у Південній Африці виникла — ні, не утопія, а звичайна держава з її звичайними недоліками. Але проти бурів воювали чудові кубинські солдати, що розтрощили їхні танкові корпуси в пустелях Намібії. Проти нас — сумирні палестинські селяни з каменюччям замість зброї. У бурів не було значних союзників. В Ізраїлю є суперсоюзник — світове єврейство. Ми їм потрібні, щоб було куди утекти, усім цим максвеллам, березовським, лернерам з їхніми краденими мільйонами. Для цього вони щодня вичавлюють гроші з росіян, американців, англійців і перепасовують нам. Ми одержуємо мільярди доларів, відібраних у пенсіонерів Москви й у бідняків Нью-Йорка. Ми витрачаємо їх на багатотисячну армію, на найновішу зброю, на устаткування для тортур, на кулі для палестинських дітей. Залишається і на прожиття. Інакше ми б давно опинилися на мілині. А так ми залишилися в тихій заводі історії.

Світова преса — у руках нашого суперсоюзника. Що б ми не робили — хоч тушонку з палестинців — «Нью-Йорк таймс» нас обілить. Усі викриття спишуть на антисемітизм. Інакше кажучи, немає зовнішнього фактора, здатного вплинути на наше становище, за винятком прямого втручання Господа Бога, якому може остогиднути, або прямого влучання ракети з ядерною боєголовкою. Хіба що набридне народу Америки витрачати гроші на наш сльозоточивий газ. Але і миру, нормального миру, нормального життя в Ізраїлі немає й не буде.