Петро Вольвач: Геноцид або чому зникають українці на неосяжних просторах російської Імперії?

Злочинна колективізація сільського господарства стимулювала міграційні процеси в Україні. Від колгоспів та розкуркулювання українське селянство рятувалося в Казахстані, Середній Азії та Сибіру. Мільйони української людності впродовж кількох десятиліть освоювали цілинні та перелогові землі Казахстану, Сибіру та Алтайського краю. Отже, широкомасштабне промислове землеробство Казахстану започаткували наші земляки. Назви радгоспів-гігантів на колись маложиттєвих цілинних землях Казахстану промовисто засвідчують приорітетність нашого народу в їх освоєнні.

Далекосхідний регіон, або як його в народі називають Зелений Клин (Приморський, Хабаровський краї, Камчатська, Сахалінська та Амурська області), обживався і облаштовувався не без участі українського народу. Заселення Зеленого Клину українцями започаткував перший політичний засланець з України — гетьман Дем'ян Многогрішний з родиною. З другої половини 19 століття розпочинається масове переселення українців на Далекий Схід. Інтенсивна міграція з України відбувається на початку 20 століття. Так, лише до Амурської області в 1906–1917 роках з України прибуло 64 тисячі осіб (майже 50 відсотків від усіх переселенців). А до Примор'я впродовж цих років приїхало з України майже 103 тисячі осіб (61 відсоток від усіх мігрантів). З рідної домівки всіх їх у далеку чужину гнали злидні та безземелля. Ще й сьогодні тисячі поселень у Зеленому Клину носять українські назви. Всі вони закладені нашими земляками, яких царська та комуністична влада із шахрайською спритністю зарахували до «русскоязычного населения». Господарське освоєння Далекого Сходу українськими селянами — незаперечний факт. З ним змушені рахуватися навіть дослідники радянського періоду. В одному з видань (книга «Дальневосточный край», 1932 рік) зазначалось: «Переселяючись з південних степових областей, українці принесли сюди свій культурно-побутовий уклад, мову й культуру, що незважаючи на жорстоку русифікацію, яку проводив царський уряд, збереглися в своїх підставах і, безперечно, це дає велику можливість для проведення повної українізації всіх районів та перетворення краю в дійсно українську землю не тільки на формальних підставах, але й фактично» (цитується за В.Сергійчуком, 1991).

Українці в Зеленому Клину зазнали шаленого зросійщення й цілеспрямованої асиміляції. Проте навіть це не вбило вільнолюбного духу козацьких нащадків. Українське населення Далекого Сходу брало активну участь в революційних подіях 1917 року. Була зроблена відчайдушна спроба організувати там Українську Далекосхідну республіку, яка в 1922 році була ліквідована більшовиками. Генеральний секретаріат її невдовзі було заарештовано і засуджено.

Перепис населення Далекого Сходу, що проводився в 1926 році за вказівкою Москви, тут, як і в інших регіонах, було фальсифіковано. За офіційними, даними, на той час у регіоні нараховувалось лише 315 тисяч українців. Хоча в 1918 році, за даними українських далекосхідних організацій, в Зеленому Клину мешкало 437 тисяч українців. Отже, за всіма правилами демографії, враховуючи природний приріст населення, кількість українського населення на Далекому Сході в 1926 році мала становити 570–600 тисяч. Щодо Примор'я, то питома вага українського населення там мала перевершувати 50 — 60 відсотків.

У післявоєнний період міграція українців до Далекого Сходу дещо пожвавилася. До цього спонукали об'єктивні фактори: перш за все низький рівень життя на Україні. Висвітленням етнічної ситуації на Кубані ми свідомо завершуємо розгляд цієї теми, оскільки саме на матеріалах по цьому регіону маємо змогу відповісти на питання, куди й чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії. Назва цього злочинного явища — геноцид.

Освоєння Кубані запорозьким козацтвом та українським населенням — незаперечний факт і тема окремої розмови. Його навіть не наважуються спростувати найбільш затяті кримські шовіністи-великодержавники та виховані Коротким курсом ВКП(б) "несостоявшийся агроном-писатель" та "известные историки с РДК". Адже ця історична подія увінчана відомим пам'ятником запорожцям на місці висадки їх на Тамані 1792 року.

В 1992 році цивілізована людність як в Україні, так і в Росії, відзначала 200-ліття цієї визначної дати. На жаль, в Криму сепаратистсько-шовіністичні сили саме в цей час не без допомоги влади нагнітали антиукраїнську істерію, займалися "возрождением" ніколи не існуючого тут азово-чорноморського козацтва, а коноводи з РДК гризлися за нагайки "отцов-атаманов". Тому подія європейського і всеросійського значення лишилася непоміченою. З простодушністю відомого літературного героя Митрофанушки, який не визнавав ні історії, ні географії, ювілей проігнорувала незалежна кримська влада. І це більш ніж прикро, адже Кубань — то наша найближча посестра. З цим ювілеєм чомусь не привітали кубанців і прибічники "независимого острова Крыма", які в перші дні незалежності України цілком серйозно закликали кримчан в антиукраїнській злобі до поновлення турецького валу на Перекопі та негайного будівництва мосту через Керченську протоку в Росію. Але незнання історії та географії знову зле посміялося над ними. Адже майбутній міст на Кубань, то знову ж таки дорога до території, освоєної і населеної такими ненависними для націонал-шовіністів українцями.