Леонід Шульман - Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства

Найперше — обрати своє майбутнє. Якщо ви налаштовані на еміграцію, вам повинні бути байдужими російські інтереси в Україні. Не гайте часу на антиукраїнську діяльність. Вчіть іврит, англійську чи там німецьку. Вивчайте історію та звичаї вашої майбутньої батьківщини. Емігруйте. Якщо ж ви маєте намір залишатися в Україні, вам доведеться відмовитись від інтернаціоналізму та перейти на націоналістичну платформу. Ви мусите усвідомити, що, попри тимчасовий наступ русифікації, рано чи пізно на теренах вашої батьківщини постане національна держава українців. Що такий фінал цілком справедливий та логічний. Що світ колоніальних імперій на наших очах перетворюється на світ вільних демократичних і переважно дружніх національних держав. Що чинити опір цьому процесу — безглузда, підла й безперспективна справа. Ви мусите також зрозуміти, і це чи не найважче, що національна держава українців не є загрозою для єврейської меншини. Тому варто вже зараз вийти із складу «російськомовного населення» та п’ятої промосковської колони. Полишите традиційну мрію багатьох російських євреїв — стати «русскими по паспорту». Україна не вимагатиме від вас перетворення на українців. Залишайтеся собою, залишайтеся євреями. Принципова позиція викликає повагу навіть у недругів. Традиційний єврейський опортунізм викликає відразу. Але не варто тішитись ілюзіями, ніби перехід на принципові націоналістичні позиції миттєво змінить ставлення до вас українського соціуму.

Хто такий єврей в очах американця? Це — єврейський лікар (так вони й кажуть), єврей-адвокат, єврей-професор. І тільки другою чергою єврей-бізнесмен, єврей-крамар чи єврей-найманий працівник. Хто такий єврей в очах українця в далекому минулому? Єврей-лихвар, єврей-шинкар, єврей-підпанок на службі польського чи російського пана. Хоча й таких була абсолютна меншість, саме вони створили імідж єврейській нації. Та й зараз сучасний українець ледь помічає єврея-інтелігента, який працює поруч із ним за таку саму жалюгідну зарплату. Український селянин не помічає єврейку-вчительку, що навчає його дітей у сільській школі і так само, як він, працює на своєму городі, щоб вижити. Але добре помічає українець євреїв-шахраїв, до яких потрапили великі, фактично вкрадені, капітали. Саме ці шахраї створюють євреям вкрай негативний «авторитет». Ось чому не сподівайтесь на швидкі оплески, коли перейдете на націоналістичні позиції, визнаєте Україну своєю батьківщиною64 та зміните свою поведінку на поведінку українського патріота. Упередженість українців стосовно вас та вашу апріорну репутацію заробили десятки попередніх генерацій євреїв. Але не журіться. До вас придивляться. Якщо ви чесна й принципова людина, вас оцінять по заслузі, і одного разу відчуєте, що ви — свій. Ось на такий шлях я вас і закликаю стати.

P.S.Цю статтю я спробував надрукувати в одному з єврейських журналів і дістав відкоша. Мене звинуватили в антисемітизмі, а також у тому, що я ніби агітую євреїв «змінити хазяїна», тобто Росію на Україну. Не згоден. Невже важко зрозуміти, що я взагалі відкидаю та засуджую ідею підпанства. Я агітую євреїв (і українців теж) високо підняти чоло, схилене в покорі до пана, відчути, що ми маємо власну державу, що держава ця ніколи не стане справжньою та привабливою, якщо в нас не прокинуться почуття власної гідності, порядність та принциповість.

1 Пригадую незначний виняток — коротенький період між перемогою більшовиків та початком антитроцкістських кампаній.

2 Улюблений політичний термін епохи сталінізму, коли таємні директиви наказували чинити брутальне насильство (наприклад, заради колективізації), а газетні публікації водночас картали це насильство як перегини на місцях.

3 У розпалі антисемітських кампаній брежнєвської доби, коли євреєві було надзвичайно важко посісти посаду науковця, інженера, надто клерка урядової установи, мого знайомого єврея було прийнято на роботу до Міністерства культури УРСР. Я спитав його, що він там робить. Той відповів, що виконує важливу функцію. Коли Міністерство приймає закордонну делеґацію, його висувають перед очі гостей і кажуть: «У нас работают и евреи». Звісно, «і євреїв» у Москві було значно більше, ніж у Києві.

4 Колись у моїй установі працював єврей-радіоінженер. Після середньої школи він мріяв про відновлення єврейського театру. Подав документи до Театрального інституту в Києві. Це відбувалось у 60-і роки. На вступному іспиті прочитав мовою ідиш монолог Тев’є-молочаря. Приймальна комісія вислухала його мовчки. Жодного зауваження. Двійка. Хлопець вирішив набути дефіцитного фаху — стати радіоінженером. До Політехнічного інституту єврея не приймуть. Він їде до Рівного, де, через хронічний недобір студентів, його приймають до гідромеліоративного інституту. Вчиться, щоб тільки отримати інженерний диплом. Самостійно вивчає радіотехніку. Купуючи на базарі радіодеталі, практикується в створенні і налагодженні радіосхем. Отримує диплом. Підписує кудись призначення. Купує квиток на літак до Барнаула. Виходить з літака й питає в аеропорту, чи не потрібен їм радіоінженер. Виявилось, потрібен. Прийняли на роботу. Не тому, що в Барнаулі начальником аеропорту був не антисеміт, а тому, що за умов кадрового голоду місцевий обком не мав директиви згори не приймати на роботу інженерів-євреїв. Хоча й такі директиви існували в масштабі СРСР, місцевий начальник завжди міг послатися на відсутність інших кандидатур. Цей інженер давно еміґрував до Ізраїлю.