Павло Штепа - Мафія і Україна

П. Штепа писав свою книжку на початку 70-их рокiв в апогеї холодної вiйни. Стосунки мiж двома таборами тодi були вкрай загостреними. I здавалося, що соцiалiстичний блок ось-ось почне перемагати. Адже вiн розрiсся до третини планети територiально i майже на стiльки за людськими ресурсами, а державнi структури захiдних потуг, зокрема США, були перенасиченi бiльшовицькими шпигунами.

Так званий детант, тобто послаблення холодної вiйни, почався кiлька рокiв пiзнiше — в серединi 70-их рокiв i юридично оформився в гельсiнських угодах. Останнi виявили певну слабкiсть Росiї, а прийнята свiтовим спiвтовариством так звана „розрядка мiжнародної напруженостi“ теж була не на користь останнiй, бо змагання двох свiтiв зi сфери суперозброєнь перемiстилося в сферу економiчної конкуренцiї, в якiй соцблок був набагато слабший.

Тож хай читач не бере за зле тривоги П. Штепи за долю захiдної цивiлiзацiї, яку все мiцнiше за горлянку бере пiвнiчний ведмiдь. Так тодi було i так здавалось усiм. Але П. Штепi порiвняно в меншiй мiрi, бо його аналiтичний розум проглядав у набагато ймовiрнiше та оптимiстичнiше майбутнє свiту. Провiдна роль у ньому має належати Українi. I тут треба вiддати належне нашому вченому. Вiн, виявляється, став провидцем. Ми не будемо вiдтворювати його концепцiї буквально. Дещо додамо й вiд себе, зважаючи на сам хiд iсторiї, який реалiзується пiсля написання пророчої книги П. Штепи.

Хiд мiркувань тут такий. Україна є батькiвщиною свiтової цивiлiзацiї. На принципах цiєї цивiлiзацiї творилася полiтична свiтобудова пiвнiчної частини планети, яка, зрештою, набула глобального характеру. Поки Україна iснувала як держава, цивiлiзацiя, осередком якої була сама Україна, а вiдтак i вся Європа, успiшно розвивалася. Першого краху Україна зазнала в XIII столiттi у зв'язку з татаро-монгольською експансiєю. Україна в своєму розвитку була не тiльки рiзко загальмована, але й вiдкинута назад. Значною мiрою припинився i європейський розвиток, хоч Європа, власне кажучи, була врятована жертвою України. Проте, найбiльшою нашою катастрофою стала Переяславська рада 1654 року. Вiдтодi Україна з суб'єкта iсторiї перетворилася на її об'єкт, тобто стала ласим шматком у зубах Москви, забрати якого, або хоч вiдкусити його частину забаглося чи не кожному із близьких i дальших сусiдiв.

Цим у Європi на цiлi столiття була створена перманентна вибухова ситуацiя, тобто спорадична вiйна або пiдготовка до неї. Україна прагнула визволитись i на цьому грунтi формувала свою морально-духовну потугу i врештi-решт при першiй же нагодi пiднiмалася на бiй за визволення. Державцi ж її територiї i зазiхальники на неї час вiд часу вели за неї вiйни, якi з європейських у XVII–XIX ст. стали свiтовими в XX ст. Це турецько-польсько-росiйськi вiйни XVII ст., шведсько-росiйська — початку XVIII ст., австро-нiмецькi вiйни з одного боку i росiйськi з другого, в орбiту яких потрапила й Польща, якi скiнчилися перемогою Росiї та скасуванням також i Польщi як держави — друга половина XVIII ст., Перша i Друга свiтовi вiйни в XX ст.

В останньому роздiлi своєї працi „Мафiя“ П. Штепа приходить до пророчого своєю суттю висновку, що в процесi протистояння двох голiв по сутi однiєї мафiї постане, вiрнiше воскресне давнє державне утворення Україна, що й стане початком нового витка свiтової iсторiї. Захiд аморальний такий же, як i Росiя, може навiть бездуховнiший, але не такий жорстокий. Україна замiсть пiдтримувати рiвноправнiсть, яка полягає в можливостi перегризти один одному горлянку, якщо не в прямому, то в переносному змiстi, не зважаючи на те, хто ти (право особи!), висуває право рiвноправностi нацiональних спiльнот, якi розвивають свою духовнiсть на глибоко гуманних колективних засадах моралi, справедливостi, краси, патрiотизму, високої естетики в побутi i мистецтвi. Порушення прав людини стає тотальним, якщо воно спрямоване проти цiлої нацiї. I не можна протиставляти права людини, тим бiльше, якщо ця людина опинилася в нацiональному середовищi не своєї нацiї, тобто є зайвою, чужинцем. Не можна на чужому весiллi вимагати своєї музики i танцiв, яких не обов'язково мусять знати господарi.

Самi ж нацiї, шануючи себе, згiдно з українським менталiтетом мають шанувати iншу нацiю, i тiльки на цiй основi мiж ними встановиться злагода.

Перше право нацiї — непорушнiсть її територiї, встановлення її територiальних меж у вiдповiдностi з iсторико-географiчним принципом — територiя як мiсце розселення та масового проживання. Друге невiд'ємне право нацiї (в наших умовах воно стоїть зараз на першому мiсцi) — право на рiдну мову як знаряддя всезагального спiлкування в межах своєї етнiчної територiї, до якої має бути призведений державний кордон із сусiдньою нацiєю. Йдеться не лише про право користуватися рiдною мовою, але й про право на власне мовне середовище, яке може iснувати лише в межах етнiчно-державної територiї нацiї, поза якою його немає i не може бути. Росiя i надалi намагається зберегти за собою це право на територiях її недавнiх колонiй, що є рiвнозначним їх подальшому вiдмиранню, незважаючи на всiлякi там „незалежностi“.