Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Ще одна особливiсть змiн у часи Першої свiтової вiйни – збiльшення концентрацiї робiтникiв на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду ФЗI. У цiлому по Українi її рiвень склав майже 50%, при цьому темпи зростання кiлькостi зайнятих на дрiбних та середнiх пiдприємствах перевищували аналогiчнi показники на пiдприємствах, на яких працювали 100 i бiльше робiтникiв.

Друге за чисельнiстю мiсце пiсля фабрично-заводських пролетарів посiдали робiтники гiрничодобувних пiдприємств Донецького та Криворізького басейнiв. Виявлені нами данi дозволяють зробити такі висновки. З 15 гiрничих округiв, якi об’єднували гiрничодобувнi пiдприємства iмперського Пiвдня, 14 об’єднували пiдприємства, розташованi в Катеринославськiй і Харкiвській губернiях та Таганрозькій окрузі Областi Вiйська Донського. Одеський гiрничий округ об’єднував пiдприємства добувної промисловостi Київської, Подiльської, Херсонської та Чернiгiвської губернiй. Кiлькiсть робiтникiв, зайнятих на пiдземних роботах та на поверхнi в рiзних округах, була рiзною. Для 12 округів нам вдалося виявити чисельнiсть робiтникiв на 1 сiчня та 1 вересня 1917 р., а для всього Донбасу на сьогоднi вiдомi лише середньомiсячнi показники на сiчень – листопад 1917 р. Якщо взяти до уваги, що на кiнець 1916 – початок 1917 рр. бiльше 26 тис. осiб працювало на пiдприємствах Криворiзького залiзо-рудного басейну (Криворiжжя, Керченський район та район Корсак-Могила) [263], то можна говорити про майже 300 тис. робiтникiв гiрничодобувної промисловостi.

Призов до Дiючої армiї (особливо 1914 р.) чоловіків та спроби спочатку iмперських, а потiм i республiканських урядiв якщо не збiльшити, то принаймнi не зменшити рiвень видобування твердого палива мали наслiдком значне пiдвищення питомої ваги серед робiтникiв жiнок, вiйськовополонених, пiдлiткiв обох статей, вихiдцiв з т. зв. «iнородчєскiх» губернiй тощо. Данi, якi є в нашому розпорядженнi, дозволяють зробити висновок про те, що до 1917 р. ринок вiльних робочих рук у Донбасi та Криворiжжi було практично вичерпано.

Пiд час воєнних рокiв у складi шахтарського корпусу вiдбулися iстотнi змiни. Наприклад, у 8 гiрничих округах Донбасу (без Областi Вiйська Донського), де в травнi 1917 р. було зайнято 157,3 тис. осiб, на долю вiйськовозобов’язаних припадало 45,8%, вiйськовополонених – 26,4%, жiнок – 0,4%, пiдлiткiв – 7,4% [264]. За даними профспiлкового обстеження 58 копалень, розташованих у рiзних частинах Донецького басейну, у вереснi 1917 р. з 24646 гiрникiв 27,6% складали вiйськовополоненi, 3,19% – жiнки, 6,26% – пiдлiтки. [265]

Бiльше 225 тис. осiб, у т. ч. 35 тис. службовців, працювало на залiзницях, що проходили територiєю «українських» губернiй. [266]

Страйки займали чільне місце серед інших форм розхитування існуючого державно-політичного устрою. Усього для найбільш «активного» в цьому сенсі періоду – вересня – жовтня 1917 р. – нами було виявлено 122 страйки в основних індустріальних центрах Південно-Західного краю (власне, 124, якщо врахувати всеросійські страйки залізничників та компанії «Зінгер»), в яких взяло участь принаймні 250 тис. осіб.

Характерними особливостями страйків у зазначений період були ті, що в них брали участь головним чином робітники, зайняті на дрібних підприємствах (з числом працюючих менше 100). Близько половини відомих нам страйків були організовані профспілками, які об’єднували найменш кваліфікованих та низькооплачуваних робітників, а також службовців. Ці категорії найманих працівників страйкували виключно з економічних причин. Їх вимогами були підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо. Найбільшу кількість страйкуючих при цьому дали страйки всеросійський залізничний [267], а також київський та до певної міри в Донецькому басейні. Їх учасники також висували вимоги соціально-економічного характеру: запровадження 8-годинного робочого дня та робітничого контролю, підписання колективного договору.

З осені 1917 р. існуючі форми та методи соціального партнерства в промисловій зоні південно-західних губерній перестали працювати. Якщо до цього часу вимоги запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, укладення колективних угод тощо так-сяк або задовольнялися, або за згодою сторін відкладалися до «кращих часів» (тобто до кінця війни), то у вересні—жовтні сторони ніби перестали чути одна одну. Висуваючи «буденні» для умов військового часу вимоги економічного характеру, наймані працівники отримали рішучі відмови їх задовольнити з боку власників та керівників підприємств. Застосувавши насильницькі, протизаконні форми боротьби за свої економічні інтереси, робітники наштовхнулися на активну протидію – аж до введення збройних частин у той чи інший район.