Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Ще однією вагомою причиною фактичного колапсу залізничного транспорту стала все ж таки криза управління. [231]

Досить сказати, що повсякденне керівництво діяльністю залізниць, які проходили територією Південно-Західного краю, у тій чи іншій мірі здійснювали не менше 16 урядових інстанцій, чиновники апаратів управлінь 5 видів так званих «особливих перевезень», а також керівники військових перевезень фронтів Діючої армії. При цьому «компетенція зазначених установ та осіб далеко не точно розмежована, одна і та сама дільниця залізниці знаходиться одночасно у веденні низки установ» [232]. У вересні—жовтні до 25 існуючих керуючих та розпорядчих інстанцій додалося ще й Міністерство внутрішніх справ. [233]

Не менш важливий фактор серйозного порушення територіальної зв’язності Росії – відсутність палива. Усі вищезазначені причини призвели як до зниження товарообігу в 1917 р. порівняно з роком 1913-м на 17—37%, так і до подальшого падіння виробництва в ключових галузях народного господарства. [234]

Офіційна урядова ідеологема була сформульована в такий спосіб: падіння продуктивності праці гірників Донецько-Криворізького басейну мало наслідком падіння валового видобутку вугілля; це, у свою чергу, поставило країну перед економічним колапсом. Восени 1917 р. чи не головним популяризатором цієї точки зору був відомий вуглепромисловець, член правління «Південно-Російського товариства торгівлі продуктами гірничої промисловості», помічник головноуповноваженого з постачання металами та паливом, інженер Я. Прядкін. 18 жовтня він виступив на засіданні Особливої наради з оборони з доповіддю про стан кам’яновугільної промисловості Півдня Росії, а за 4 дні надрукував на сторінках «Торгово-промышленной газеты» статтю під красномовною назвою «Загибель кам’яновугільної промисловості Донецького басейну» [235]. Автор статті пояснював падіння видобутку, яке, за його підрахунками, становило порівняно з 1916 р. принаймні 50% [236], такими причинами, як скорочення обсягу підготовчих робіт, зношеність обладнання, погіршення якісного складу гірників тощо. Я. Прядкін попереджав про неминучу зупинку імперської промисловості внаслідок відсутності палива, що, у свою чергу, він пояснював «анархією», «відсутністю дисципліни» та «втручанням найманих робітників у справи найму та звільнення персоналу та в організацію виробництва на підприємствах». «В цих умовах, – писав Я. Прядкін, – вся турбота промисловості спрямована тепер тільки на збереження підприємств, що в теперішній час є єдиною метою їх господарської діяльності та турботи». Єдиною й основною умовою продовження промислової діяльності власники та керівники гірничих підприємств вважали «об’єднання та узгоджену діяльність усіх живих сил країни, що згуртовані навколо уряду, наділеного твердою владою та довірою всіх груп населення країни». Така позиція Я. Прядкіна не була його особистою думкою: озвучену ним точку зору підтримували Рада з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії і місцеві товариства заводчиків та фабрикантів [237]. Кількість подібних публікацій у пресі день у день збільшувалася. [238]

27 вересня на засіданні Головного економічного комітету – центрального органу з регулювання всього народного господарства Російської Республіки [239]було ухвалено рішення направити в Донбас спеціальну комісію з метою опрацювання заходів «для ліквідації важкого становища промислових підприємств, що працюють на оборону» . Голові цієї комісії надавалися виключні повноваження – права голови Особливої наради з оборони. [240]

Державний економічний комітет вважав цей захід недостатнім. Він «висловився за ухвалення найрішучіших заходів для того, щоби забезпечити нормальний хід життя на металургійних та гірничозаводських підприємствах Півдня Росії» . ДЕК визнав «більш доцільним» направити до Донецького басейну вже не делегацію, а «одну яку-небудь особу, наділену диктаторськими повноваженнями з наданням в його розпорядження всіх засобів примусу, які є в розпорядженні урядової влади» [241]. Таке рішення було підтримано торговельно-промисловими колами країни, а також конституційно-демократичною партією [242]. 21 жовтня було названо ім’я диктатора Донецько-Криворізького басейну – ним став О. Орлов, товариш міністра торгівлі та промисловості. [243]

Паралельно набирав ходи процес боротьби із заворушеннями в Донбасі. 5 жовтня Тимчасовий уряд ухвалив «здійснити найрішучіші заходи» для ліквідації існуючого соціального безладу. Опрацювання конкретної програми доручили чомусь міністру шляхів сполучення О. Ліверовському, зобов’язавши його представити документ на закрите засідання уряду [244]. Остаточно такий документ ухвалити не спромоглися. Це стало черговим красномовним свідченням наявності глибоких протиріч серед членів уряду та політичних сил, які вони представляли. Незадовго перед тим уряд так і не спромігся виробити консолідовану позицію щодо введення до басейну козацьких частин з метою наведення там конституційного ладу. Зовнішнім проявом цього стала серія статей в центральній та регіональній пресі, в яких йшлося про неприпустимість прямого використання військової сили в Донбасі [245]. Тим часом прибічники такого заходу здавати свої позиції без бою не бажали. Відбулася серія «приватних» нарад окремих членів уряду та керівників впливових органів державного управління. Збиралися, зокрема, на квартирі заступника голови уряду, міністра торгівлі та промисловості О. Коновалова. Господар помешкання та його гості – голова ГЕКу та товариш міністра торгівлі і промисловості М. Савін, міністр землеробства С. Маслов, голова Особливої наради з оборони П. Пальчинський висловилися за пряме застосування військової сили для наведення законного порядку в Донецькому басейні. [246]