Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Альтернативну урядовій точку зору на процеси, які відбувалися в ключовому для подальшої долі країни регіоні, сформулювали на 1-й конференції рудникових комітетів Донецького басейну, яка відбулася під проводом більшовиків у Дебальцево наприкінці вересня – на початку жовтня. Основними причинами економічних негараздів логічно назвали війну, дикунські методи видобутку вугілля, відсутність підготовчих робіт, низьку заробітну плату, напівголодне існування робітників. До цього долучили і чинники цілком політичного характеру, а саме: відмову власників та керівників залучати робітників до вирішення виробничих питань, а також «індиферентне ставлення адміністрації рудників до виконання своїх службових обов ’ язків, втечу зі своїх посад та залишення… рудників на милість долі» . [247]

Як свідчать статистичні дані, зменшення валового видобутку донецького вугілля в 1917 р. порівняно з 1913 р. становило менше 2%. Натомість вивезення палива в лютому – вересні зменьшилося на 20%, у жовтні – до 66% від рівня 1916 р., тобто склало 55% видобутку. Головний винуватець – керівництво Катерининської залізниці, якою вивозилася основна маса донецького палива. Наслідок – наперед визначене подальше радикальне падіння промислового виробництва зокрема та економічної активності взагалі. Суха статистика свідчить: падіння виробництва як на промислових, так і на добувних підприємствах набуло незворотного характеру. Найбільш яскравий приклад – підприємства металургійної промисловості – хребет економіки країни, які визначали рівень її техніко-економічного розвитку взагалі. Хоча рівень організаційно-технічного забезпечення металургійних гігантів, розташованих на території Південно-Західного краю, був у цілому вищий за інші, все одно і тут спостерігалися як низький ступінь механізації робіт, так і технологічна відсталість. Навіть ті підприємства-гіганти, які споруджувалися головним чином іноземними інвесторами, були розраховані на використання передовсім дешевої робочої сили. Красномовний факт: за 1900—1917 рр. в Імперії не збудували жодного нового заводу чорної металургії; жодне з існуючих підприємств не зазнало істотної реконструкції діючих потужностей, обладнання не оновлювалося, ручна праця не механізовувалася. Станом на 1917 р. морально та фізично застаріле обладнання було зношене на 35—40% [248]. Наслідок не забарився чекати на себе: виплавка чавуну та виробництво готового прокату в 1917 р. порівняно з 1913 р. скоротилися майже на третину. Механізму контролю за використанням готової продукції у воюючій країні так і не було створено. Існуюча система розподілу являла собою сприятливе середовище для відкритих зловживань з поставками, крадіжок, спекуляцій [249]. Відомий економіст В. Гриневецький кваліфікував її «рішучо невдало централізованою і чисто бюрократичною системою» [250]. Принагідно зауважимо, що це одна з найбільш поміркованих оцінок, які ми зустрічали. Зауважимо також, що будь-які спроби внести будь-які зміни до неї блокувалися особисто головою Особливої наради з оборони П. Пальчинським, як це мало місце у випадку з діями Уповноваженого з металу на Півдні Росії. [251]

Наслідок: 21 жовтня уряд видає черговий циркуляр про скорочення норм поставок металу на останні два місяці поточного року [252]. Наслідок: закриття нових виробничих потужностей, збільшення кількості безробітних робітників промислових підприємств до 5000 тис. по країні, у т. ч. до 104 тис. на території самопроголошеної на той час УНР [253]. Буквально напередодні трагічних подій жовтня в Петрограді уряд оголосив про запровадження нових твердих цін на чорні метали та вироби з них [254]. Наслідок: новий стрибок цін на продовольство та товари першої необхідності. На порядок денний знову постало питання підвищення заробітної плати, що неминуче вело до нового зростання рівня інфляції тощо. У листопаді 1917 р. – уже після більшовицького путчу і повалення Тимчасового уряду – світ побачив черговий номер харківського часопису «Горнозаводское дело», який редагував видатний організатор важкої індустрії, лідер заводчиків та фабрикантів країни М. Ф. фон Дітмар, який, власне, і формулював погляди вугільних та металургійних магнатів країни. У статті «Теперішнє та майбутнє російської промисловості», зокрема, відзначалося: «російська промисловість перебуває в теперішньому часі в стані повної руїни та розкладу…» . Причинами такого стану справ називалися війна, амортизація обладнання, а також те, що «стихійний та руйнівний початок в революції ще не поступився місцем органічному творчому початку» . Висновки робилися такі: по-перше, існуючий апарат контролю та керівництва промисловою діяльністю є неефективним; по-друге, «здійснення соціалістичних методів лікування нашої промислової кризи означає невідворотність загибелі всієї російської промисловості» [255]. Але попри всі, навіть самі розумні висновки кваліфікованих експертів, ситуація розвивалася вже неконтрольовано: наростали процеси руйнації єдиного економічного, територіального та адміністративно-управлінського просторів, системи грошового обігу, витіснення його натуральним обміном, лавоподібно скорочувалося виробництво та збільшувалося безробіття, критично підвищився градус соціальної напруги в суспільстві.