Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Результати цитованих доліджень цілком ясно говорять – позиція країн-переможниць у Першій світовій війні наперед принципово та недвозначно заперечувала необхідність та можливість створення окремої від Росії української держави.

Єдину надію на створення в майбутньому самостійної національної держави українським політикам давала співпраця з головними супротивниками Великобританії та Франції – Австро-Угорщиною та Німеччиною. Від початку Першої світової війни до 1917 р. «німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією “революціонізації та інсургенції”» і полягала в підтримці «національно-визвольних рухів» у країнах Антанти та в їх колоніях. Саме в рамках зазначеної стратегії цим рухам і надавалася організаційна та фінансова допомога. «Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи», саме тому «відносини з Німеччиною відігравали важливу роль у спробах реалізації права (неіснуючого ані з точки зору тогочасного міжнародного права, ані з точки зору російського або австро-угорського законодавства. – Д.Я.) українського народу на власну державу. Від характеру відносин з Німеччиною багато в чому залежала доля української держави у зазначений період» . [275]

Оскільки така підтримка означала також підтримку галицьких русинів, це автоматично створювало для німецької дипломатії іманентно нерозв’язувану проблему, оскільки, по-перше, Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала «дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін»: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д.Я.), для військового керівництва – засобом розв’язання економічних проблем» [276], але, що найважливіше, – замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Позиція імперського Петербурга в «українському питанні» була самозрозумілою: «останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов’язувалося з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих у роки війни землях» . [277]

Діаметрально протилежну позицію офіційний Петербург займав щодо «українського» руху на підавстрійських землях, який розглядався царською дипломатією як чинник, здатний послабити Австро-Угорщину. Так, наприклад, у серпні 1913 р. (за каденції міністра закордонних справ Росії С. Сазонова) річна сума асигнувань на підтримку діяльності галицьких москвофілів сягнула 200 тис. крб [278]. «Початок Першої світової війни дозволив російській владі оприлюднити територіальні претензії до Австро-Угорщини і розпочати широкомасштабне втілення ідеї приєднання Східної Галичини до складу Російської імперії» [279], на які, до слова, Романови не мали ніяких правових, династичних, історичних або будь-яких інших прав. 29 серпня 1914 р. – по захопленні російськими військами Східної Галичини – тут було започатковано Тимчасове військове генерал-губернаторство. Окупаційна влада негайно знищила існуючий адміністративний устрій, запровадила Львівську, Тернопільську, Чернівецьку та Перемишльську губернії, ввела нову грошову одиницю, зруйнувала мережу українських національних організацій, закрила всі українські навчальні заклади та періодичні видання, розпочала репресії проти українських, німецьких та єврейських громадських діячів та організацій. Було розроблено плани тотальної русифікації краю впродовж наступних 5 років, започатковано політику заміни греко-католицького духовенства православним (було ув’язнено та депортовано Митрополита Андрея, єпископів Й. Боцяна та Д. Яремка, 35 парохів; але за 10 місяців російського управління з 1873 священиків на російське православ’я перейшло хіба 86).

Після Брусиловського прориву на цих територіях було утворено «Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, захоплених по праву війни». «Намагаючись привернути на свій бік бідніші верстви селянства вони (російські чиновники. – Д.Я.) заявляли про перерозподіл земельних ресурсів за рахунок конфіскації маєтків польських поміщиків, які підтримували політику Австро-Угорщини та єврейської власності». Така політика суттєво ускладнила і без того непрості міжнаціональні стосунки в краї, який зазнав під час війни ще і нечуваних до того втрат: знищено 40% усього житлового та господарського масиву, 1,5 тис. промислових об’єктів; із серпня 1914 р. у Східній Галичині поширилися голод та епідемії; рятуючись від обставин, породжених військовими діями, на територію Російської імперії внаслідок різних обставин перейшло близько 100 тис. біженців. [280]