Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

«Польща протягом свого історичного існування була життєво зацікавлена у позитивному вирішенні українського питання у власних національних інтересах». Як добре відомо, у польській політичній думці щодо української проблеми існували дві протилежні концепції – інкорпораційна та федералістська [281]. Перша стратегія, яку намагалися реалізувати націонал-демократи під проводом Р. Дмовського, передбачала поділ України між Польщею та Росією, що гарантувало безпечне існування Речі Посполитої, особливо перед зазіханнями з боку Німеччини. Фактично йшлося, на нашу думку, про відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., тобто про повернення до правового «легітимного» принципу, зруйнованого Росією, Австрією та Пруссією наприкінці XVIII ст.Друга стратегія, яку називають «концепцією Ю. Пілсудського», передбачала створення самостійної Української держави як буферної зони між Польщею та Росією. [282]

Дещо інші підходи застосовувалися польською стороною стосовно «західноукраїнських» земель, тобто стосовно Галичини. «Польські провідники категорично виступали проти поділу Галичини на польську та українську частини. Польська фракція австрійського парламенту виступала з різкою критикою урядового курсу» (тобто проти курсу австро-угорської влади на адміністративний поділ Галичини на Західну (польську) та Східну (русинську) частини. – Д.Я.). «Великодержавницька ідеологія владних структур Варшави, – стверджує І. Томюк, – передбачала відродження Другої Речі Посполитої в історичних кордонах («від моря до моря»)» . [283]

Якщо в останньому реченні термін «великодержавницька» змінити на термін «правова», усе відразу стає на свої місця: поляки вимагали повернення до правового принципу, зґвалтованого Австро-Угорщиною, Росією та Пруссією у XVIII ст. При цьому «польська революційна публіцистика зверталася до українців з думкою, що Польща, Русь-Україна і Литва творять нероздільну цілість, що поляки і українці є «синами одної матері», і обіцяли українцям повну рівноправність у майбутній Польщі після московського і швабського ярма». Неправова, шовіністична, великодержавницька позиція українського політикуму – чи то наддніпрянського, чи то (частково) галицького розливу, – яка відкидала ідею «відбудування триєдиної історичної Польщі» [284], вимагала утворення «Великої України» у складі всіх «етнічних українських земель», та ще й не в правовий, а в революційний, явочним порядком, спосіб, нічого крім роздратування, відкритої ворожості та спротиву у сусідів, насамперед у Польщі, викликати не могла.

І не викликала. Власне, дослідження І. Томюк докладно малює логіку дій польської сторони, яку сучасні українські дослідники залишають за дужками своїх досліджень. Отож, поляки готувалися до перебрання влади у Східній Галичині. Вони домінували у галицькому земельному Сеймі, в органах місцевої влади, мали тут і добре організовану партійно-політичну, і парамілітарну мережі. Перебрати владу мала Ліквідаційна комісія, утворена 28 жовтня 1918 р. у Кракові. УНРада, натомість, знаючи про плани поляків, залишалася вірна ідеї конституційного реформування імперії Габсбургів. Навіть 31 жовтня К. Левицький, Л. Цегельський та інші члени Ради, які перебували у Львові, вважали, що «владу потрібно отримати від австрійського намісника лише з дозволу цісаря, а не збройним шляхом» . [285]

Юзеф Пілсудський.

11 листопада 1918 р. історичну справедливість було відновлено правовим, законним, мирним шляхом – у Варшаві було проголошено Другу Річ Посполиту.

Східна політика її провідника – Юзефа Пілсудського «будувалася насамперед на стратегічних інтересах Польщі та на його власному баченні геополітичного розвитку східноєвропейського регіону», а «головною її віссю, навколо якої оберталися всі геополітичні комбінації», була Росія. Мінімальна мета польської політики полягала в тому, щоби створити надійний бар’єр між Польщею та Росією, максимальна – знищити централізовану російську державу шляхом її дроблення на окремі кавалки, що мало б забезпечити перспективні мирні умови для розвитку незалежної польської держави. Крім того, польський лідер прагнув забезпечити для своєї батьківщини такі кордони на заході та сході, які дозволили б їй протистояти політичному тискові Берліна та Петербурга. На переконання Ю. Пілсудського, досягти цього «можна було лише у федеративному союзі із сусідніми країнами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною», на чолі якого мала постати Варшава. Проте така візія увійшла в суперечність із поглядами лідерів країн Антанти, які намагалися схилити Пілсудського до союзу з Денікіним, а після поразки останнього – до союзу з ленінським режимом. [286]