Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Наслідок молитовно-патріотичного співу: учасники з'їзду присягнулися здобути автономію України «за будь-яку ціну». Ціна питання – кровопролитна громадянська війна, декілька голодоморів, катастрофічні наслідки Другої світової війни, сімдесятирічне панування людожерського комуністичного режиму, що підірвало основи моралі, права, закону, здорового глузду та людської гідності. І це при тому, що всіх живих на території сучасної України тоді, в 1917 p., налічувалося хіба 35 мільйонів.

У червні 1917 р. жодна політична есхатологія не мала права на життя. Так само права на життя не мали і політична розсудливість, і політична відповідальність керманичів націонал-соціалістичного українського руху перед людьми і перед рідною Батьківщиною. Хай там як, а від червня 1917 р. декілька українських губерній набули статусу незалежної держави de facto – для повної незалежності не вистачало лише дрібниць типу формального акту, власних грошей та закордонних представництв. Решта – «парламент», «уряд», національні інсигнії, військо та кордони – уже були.

Володимир Винниченко.

Ще однією надзвичайно важливою прикметою «подвійної», якщо не «потрійної», політичної гри верхівки УЦР було створення т. зв. Комісії з вироблення статуту автономії України. Вона народжувалася в ті дні, коли на Східному фронті, тобто на території «українських» губерній, а саме – в межах Південно-Західного та Румунського фронтів, розпочався наступ російських військ (18 червня), який безславно закінчився вже 30-го числа. Обставини «народження» Комісії до сьогодні оповиті таємницею: невідомі ані день її створення, ані формальні процедурні обставини виникнення. Першу згадку про неї знаходимо в протоколі засідання V пленуму УЦР від 20 червня. Увечері того дня, певно, за пропозицією М. Грушевського (протокол засідання такі «дрібниці» не зафіксував), пленум ухвалив утворити аж 4 комісії: 1) з реорганізації самої ЦР; 2) «по статуту автономної України»; 3) «по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави» (така собі альтернатива законним Установчим зборам —Д. Я.); 4) «по скликанню територіального з’їзду України». Впродовж десятихвилинної перерви (!) учасники пленуму встигли «намітити кандидатів до цих комісій, оприділити склад їх», а серед них:

– Миколу Левитського, 37-річного українського есера, завідувача юридичним департаментом Українського генерального військового комітету,

– його 23-річного однопартійця Миколу Шрага, студента-економіста Московського університету, людину, особисто наближену до голови УЦР,

– есдека Бориса Бабича, людину невідомого нам віку та освітнього рівня, активіста есерівської «Селянської спілки»,

– його однопартійця, 28-річного Євгена Касьяненка, людину надзвичайно радикальних поглядів (досить сказати, що життєвий шлях цього полум’яного в майбутньому більшовика перервала чекістська куля; за професією він був нібито авіаконструктором, але де здобув вищу освіту, досі невідомо),

– Василя Бойка, 25-річного випускника Київського університету Св. Володимира, літературознавця за фахом, члена УПСФ (а тоді ще УРДП),

– Сергія Єфремова, одного із засновників УРДП (згодом – УПСФ), також літературознавця та публіциста,

– Миколу Стасюка, безпартійного студента-недоука Петербурзького гірничого інституту, за покликанням – кооператора, в майбутньому – більшовицького колаборанта, репресованого сталінським режимом,

– такого собі б/п Чайківського, який у буремній українській історії іншої пам’яті про себе не залишив. [101]

Мітинг з нагоди Всеукраїнського військового з’їзду 5—10 червня 1917 р.

Упродовж наступних днів згадана комісія ознак життя не подавала. Лише увечері 23 червня (пленарні засідання УЦР, як правило, відкривалися по обіді і тривали до 23 години) перед учасниками зібрання виступив М. Шраг. Судячи з протоколу його мови, Комісія на 23 червня встигла провести вже чотири засідання, на яких було ухвалено аж три постанови. Перша запроваджувала сегрегаційний «національний», а не цивільний або фаховий принцип її комплектації та загальну верхню кількісну її межу – 100 осіб « з представників української і інших, що живуть на Україні, національностей». Друга встановлювала пропорційний принцип обрання – один представник від 1% людності (офіційно це називалося «національно-пропорційне представництво»). Третя постанова стверджувала, що право на «безумовне» представництво в Комісії мають ті національності, «які складають в Україні не менше 1% населення»: всі інші мали право надіслати свого представника, лише «заявивши» про таке своє бажання і отримавши згоду самої Комісії. Наостанок зазначимо, що всі три пункти були ухвалені учасниками пленуму УЦР без обговорення. [102]