Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Отже, від 2 червня 1917 р. Українська Центральна Рада вдалася до відкритого шантажу законного центрального уряду вимогами підбурюваного нею селянства, яке трактувалося як неіснуючий в природі «український народ». Очевидна мета такого курсу – добитися запровадження окремого політико-правового статусу для 9 з 58 губерній Російської держави неправовими, незаконними засобами.

Усе це відбувалося в той час, коли на Західному фронті завершилися бої, розпочаті 9 квітня. «Не можна не погодитися з німцями, – підкрелював авторитетний дослідник О. Зайончковський, – що перемога в даному випадку, хоч і випадково, знову опинилася на їх боці. Російська революція зіграла в цьому відношенні головну роль, оскільки дала можливість зняти з російського фронту необхідні засоби» (підкреслено нами. – Д. Я.).

У перших числах червня політична позиція була «легалізована» і Всеукраїнською конференцією найчисленнішої радівської партії – УПСР, яка висунула вимогу перетворення Росії на федерацію «територіально-національних автономних одиниць з забезпеченням в їх межах прав національних меншостей». 10 червня на цій хвилі селянського «одобрямсу» автономія України de facto була проголошена I Універсалом УЦР. [95]

Перед тим як звернутися до тексту документа, треба відзначити дві важливі обставини. Перша – 12 червня, тобто через два дні після формальної дати підписання, Універсал було зачитано на Софійській площі Києва. Судячи з фото, яке зафіксувало цю подію, присутніх було від трьох до семи тисяч. Друга – Центральна Рада ніколи цей документ не обговорювала, а не ухвалювала й поготів. Документ учасникам V сесії УЦР (до речі, в невідомій до сьогодні кількості) приблизно о 8 вечора 20 червня зачитав генеральний писар Ради. Ані обговорення, ані дебатів, згідно з протоколом засідання, не було.Окремі обережні голоси (наприклад, очільника радикально-демократичної партії Шульгина) М. Грушевський та його однопартійці дезавуйовували особисто. [96]

Якщо звернутися до тексту I Універсалу, то саме слово «автономія» в ньому знайти не так-то просто: серед майже 1000 слів його вжито чи не 4 рази. Але документ цікавий не цим, а іншим – особливо в контексті тогочасних політико-правових реалій. Наприклад, початковим, вельми цікавим зворотом-зверненням – «до українського народу, на Україні та поза Україною сущого», до «народу селян, робітників, трудящого люду».

Тут треба пригадати, що впродовж попередніх 150 років (власне – від 1772 року), тобто впродовж життя попередніх 5—6 поколінь, усі люди, які проживали на територіях, інкорпорованих до складу Російської імперії, були її «підданцями», а не «народом», тим більше – «українським». Правлячий дім Романових поділяв їх не за національною, а за становою ознакою. Остаточно цей розподіл був формалізований відомим указом імператора Петра I, який визначив чотирнадцятиступеневу ієрархію панівного стану, в основі якої лежав простий принцип – чим вищу позицію людина обіймала, тим більше прав та пов’язаних із ними привілеїв вона мала. Селяни, тобто основна маса підданців, будь-яких політичних прав були позбавлені, перебували у стані особистої залежності від конкретного власника, підлягали особистій юрисдикції господаря – нарівні з худобою, реманентом або хатніми меблями.

У лютому 1861 р. ці люди були оголошені особисто вільними, їм були надані певні права (сьогодні їх назвали б «громадянськими»). Приміром, вони отримали право обстоювати свої, нехай обмежені, але все ж таки права в судах загальної юрисдикції. Від березня 1917 р., тобто лише через 2 покоління, всі «підданці» Романових були оголошені «громадянами», рівними між собою в усіх правах. Право відносити себе до тієї чи іншої національності, тієї чи іншої конфесії, тієї чи іншої політичної течії було приватним правом конкретної людини, державою не регулювалося. Хоча, ніде правди діти, держава фактично надавала преференції російськомовним та офіційним, синодальним, православним. Прямо кажучи, поняття «національність» у межах імперії фактично було етнографічною, історичною, можливо, становою, але аж ніяк не політичною категорією. Для того щоб остаточно зрозуміти це, досить пригадати, що, наприклад, запорожці з Хортиці ідентифікували себе як «козаки» та «православні», а не «українці»: «українець»-уніат був для них таким самим ворогом, як і, скажімо, татарин-мусульманин, католик-поляк або єврей-юдей. Отже, звернення УЦР тільки до «українського народу», та ще й «поза Україною сущого», об’єктивно стало першим кроком на шляху сегрегації громадян Російської держави за мовною ознакою – по-перше, продемонструвало таку собі «імперськість», якщо хочете – «месіанізм» УЦР, по-друге. УЦР наражалася висловлювати інтереси українців, розкиданих по всьому світу, зокрема й тих, які на той час уже були громадянами США, підданцями Габсбургів або Віндзорів. Але ці «українці», не говорячи вже про тих, хто жив, власне, на території Південно-Західного краю Російської імперії (що його Центральна Рада трактувала як основну, але все ж таки частину «етнографічної української території»), Раду жодним правним способом у діючий тоді законний спосіб не обирали. Рада формувалася з представників тих чи інших організацій, союзів, гуртків тощо за квотним принципом, а не була обрана – на відміну від Державної думи, – наприклад, на загальних прямих, таємних, пропорційних та рівних виборах.