Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Додумалися вони до цього не самі: піонером тут, вірогідно, став І. Лисяк-Рудницький, згідно з концептом якого «українська революція» хоч і не досягла своєї мети [56] , але «внутрішньо переродила суспільство України», «створила Україну як модерну політичну націю». Відповідь на очевидне питання про ціну такого «переродження», про ціну такого «експерименту», вочевидь, виноситься за дужки. Інакше кажучи, панове адвокати цього підходу уникають чесної відповіді на просте питання: що було б краще для мільйонів «українських» селян та їхніх нащадків, які на початку цих самих «змагань» не знали навіть, хто вони:

– спокійний, мирний, поступовий розвиток у федеративній демократичній Російській (Польській, Австрійській) республіці, який тривав би, за Я. Грицаком, «десяток років»,

або

– жахлива за своїми наслідками (соціальними, економічними й – і це найголовніше – гуманітарними) громадянська війна, панування людожерного московського більшовицького окупаційного режиму, кількість жертв якого в сучасній Україні – навіть по двох десятках років після проголошення її державної незалежності – все ще підраховують державні, наукові, громадські та інші охочі інституції?

Та чи інша відповідь на це питання, на наше глибоке переконання, і обумовлює світоглядну і, отже, наукову позицію дослідника. Саме в цьому контексті і слід (або не слід) вибудовувати ієрархію причиново-наслідкових зв’язків, зокрема відповідаючи на питання про причини поразки отого « державотворчого експерименту». Твердження на кшталт «українському національному рухові не вдалося здобути визнання та підтримку на міжнародній арені», або: більшовикам «поталанило встановити контроль над ядром російських етнічних земель», а «білі» натомість були «відтиснені на периферію Російської імперії, на території, заселені неросійськими народами», і саме «ця геополітична ситуація відіграла вирішальну роль щодо результатів революції», вінцем яких є висновок – «утворення Совєтського Союзу було більше українською, ніж російською ідеєю» [57], не допомагають відповісти на просте питання. А саме – чи були у лідерів «українського руху» бодай теоретичні шанси заснувати на території сучасної України неправовими, насильницькими методами та засобами деклароване суспільство «українських» православних селян-трударів – за неодмінної умови винищення всіх інших прошарків суспільства? Чи цей, з дозволу сказати, «експеримент» від початку мав інші, не відомі більшості його щирих учасників цілі?

Головний висновок Я. Грицака – «без Української Народної Республіки не було б Української Совєтської Соціалістичної Республіки». Український рух, мовляв, примусив Леніна зважати на національні потреби радянських народів, відійти від «унітаристських» поглядів, сформулювати ідею СРСР, у якому українці – бодай формально – отримали право жити у складі автономної держави – «право, якого їх позбавила Російська імперія та в якому їм відмовляли білогвардійські сили» [58]. Та ціною цього права стали десятки мільйонів наших співвітчизників, безвинно позбавлених життя як внаслідок дій національно свідомих «експериментаторів», так і послідовників В. І. Ульянова-Леніна. Вічна їм пам’ять! Ну а ті, хто скористався (або був змушений скористатися – проти своєї волі) «правом жити у складі автономної держави», сповна заплатили за це «щастя». Їхня доля така: «тоталітарний режим взагалі, а комуністичний особливо, перетворює країну в одне величезне злочинне угруповання, де поруч з нечувано кривавими злочинами, спрямованими проти власного народу, йде процес втягування самого народу в злочини з покладанням на нього колективної відповідальності за ці злочини». [59]

Наостанок наведімо приклад ще одного гносеологічного підходу до «вивчення» подій, які відбувалися на теренах сучасної України в перші десятки років минулого століття. Власне, його треба означити не як гносеологічний, а як вербальний, оскільки жодного пізнавального навантаження роботи такого ґатунку не несуть взагалі. Твори такого штибу рясніють фразами на кшталт: «…для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично-федералістичні погляди національного проводу» . [60]