– моделі «не набули завершеного чіткого вигляду»,
– «залишилися на рівні ідейно-теоретичних настанов»,
– «не було розроблено механізму їх реалізації»,
– «не всі вони адекватно відбивали настрої та прагнення широких верств населення»,
– «агресія з боку сусідніх держав». [51]
У вітчизняному науковому просторі існує ще декілька гносеологічних підходів до оцінки подій, які відбувались на території сучасної України в 1917—1920 рр. Один з них яскраво репрезентує творчість авторитетного вітчизняного франкознавця Я. Грицака [52]. Есей «Українська революція 1914—1923: нові інтерпретації» безапеляційно постулює такі апріорні судження:
– наприкінці XVIII ст. до складу Російської та Австро-Угорської імперій «були інтегровані» саме «українські етнічні землі», а не землі Речі Посполитої,
– у той же самий час автор погоджується з висновком анонімного автора меморандуму Департаменту політичної розвідки Великої Британії, який відзначав, що навіть у травні 1918 р. «українські» селяни ідентифікували себе як «православних», «селян», які говорять «тутейшою мовою», є «руськими» – що не означає їхньої належності до українства. «Тому, – справедливо зауважує Я. Грицак, – шанси української інтелігенції змобілізувати селян-співвітчизників, уживаючи лише національні лозунги, були незначні. Тому вони свідомо використовували соціальне питання, щоби зміцнити національний аспект своєї пропаганди». [53]
Саме тому лідери «українського руху» мусили радикалізувати свою позицію передовсім у земельному питанні до крайньої межі – і тут їхні інтереси та інтереси дев’яти з десяти мешканців «українських губерній» збіглися у часі і просторі. Скасування приватної власності на землю поза правом і законом вимагало застосування неправових, незаконних методів, тобто методів терористичних за своїм характером. Отже, залишитися у політичному «мейнстрімі», зберегти для себе політичну перспективу на майбутнє означало необхідність послідовно фізично винищити всіх без винятку приватних власників-неселян за походженням, а також їхню «обслугу» – офіцерів, юристів, чиновників, попів, співробітників правоохоронних органів та, зрештою, всіх незгодних з програмою української Жакерії. Ось лише один із тисяч прикладів: місце дії – село Іржавці, тепер Ічнянського району Чернігівської області, селяни «розкуркулюють» класика української культури Левка Ревуцького – з тим, щоби за якихось півстоліття поставити йому в селі пам’ятник… [54]
Не можна не відзначити справедливості твердження Я. Грицака про принципову різницю між російськими та українськими соціалістами (в даному разі – есерами). Російські обстоювали принцип передачі всіх земель у власність «общини», українські – індивідуальним господарствам, яких в «українських» губерніях було від 70% на Чернігівщині до 97% на Правобережжі. При цьому політична «програма» «українського» села передбачала:
– розподіл поміщицьких земель;
– скасування державних монополій на продовольство;
– повернення до вільного ринку;
– самоуправління «без комуністів, росіян та євреїв»;
– скасування колгоспів та комун;
– повагу до релігії;
– повагу до місцевих традицій.
Натомість інші, цілком умоглядні, як нам видається, твердження того ж дослідника нічого, крім подиву, не викликають. Наприклад: « <���…> уряд України, як і інших новонароджених держав, був приречений (ким, коли? – Д. Я.) на здійснення державотворчого експерименту (підкреслено нами. – Д.Я.) в умовах безперервних воєн. З іншого боку, така комбінація дуже прискорила націєтворчий процес, який за інших, мирних умов, протривав би декілька десятків років» [55]. Читаючи таке, мимоволі запитуєш небо: а чи не зависокою стала ціна такого експерименту чи такого «прискорення»? Може, краще було б спробувати якось пережити ці «кілька десятків років» у спокійних умовах, а не в окопах Другої світової, в Березі Картузькій, схронах УПА, оздоровчих закладах ГУЛАГу, Аушвіці, таборах переміщених осіб etc.? Можливо, я чогось не розумію, але глибоко переконаний: мученицька смерть однієї людини (не говорячи про десятки членів моєї родини та про мільйони моїх співвітчизників) є для мене неприйнятною ціною за ейфоричну радість, отриману навіть шанованим мною колегою від прискорення «націєтворчого процесу».
Цитоване міркування є ключовим пунктом аргументації сучасних адвокатів «націєтворчого/державотворчого експерименту», затіяного українськими націонал-соціалістами 1917 р.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу