Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Єдиної концепції на майбутнє своєї країни галицьке та еміграційне політичні середовища виробити так і не спромоглися. Під впливом ідеї В. Липинського «про позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах» група емігрантів з «Великої України» та Галичини, які зійшлися на «таємну політичну нараду» у Львові в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про політичну самостійність України» «у трьох династичних варіантах». Варіанти кандидатур на київський престол були запропоновані такі: 1) Йоахім, син Вільгельма II; 2) один із синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда; 3) один з представників дому Романових. Основна політична вимога – створення на т. зв. «українських етнографічних землях» під протекторатом або Австро-Угорщини або Росії конституційної монархії, нейтральної щодо обох імперій. Власне, саме задля реалізації цієї яскравої ідеї і було створено «Спілку визволення України», яка впродовж усього періоду своєї діяльності патронувалася та фінансувалася австрійською владою аж до офіційного їх розриву в 1914 р., коли влада остаточно «віддала перевагу польській складовій своєї політики» . [45]

Однак усі ці концепції радикально та несподівано для всіх суб’єктів політичного життя скорегувала війна. Корекція відбулася тому, що «по суті на зламі 1914/15 років Австро-Угорщина досягла тієї точки, яку прусський генерал та військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, по-аналітичному сухо назвав «кульмінацією». Адже відбулося щось, що повністю змінило характер війни… За якихось декілька тижнів відбулося те, що стало початком кінця як для царської держави, так і для монархії Габсбургів. Такий фінал наперед визначили непомірно великі втрати в боях у період зимової кампанії у Карпатах. Очевидно, і цар, і цісар Франц-Йосиф не до кінця розуміли, що імперії знищують одна одну, і цьому не можна було уже нічим зарадити» . [46]

Розлого цитована нами на початку розділу академічна «Україна: політична історія…» не стала розвідкою, виключно компліментарною щодо Української Центральної Ради та її вождів. Виявляється, і цей флагман революційного українського руху – але тільки подеколи і деінде – мав окремі вади. Ось чи не найтяжчий її гріх: «У досліджуваний період УЦР не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини» [47]! Дарма що Австро-Угорщина – інша держава, та ще й до того така, що воює з Росією. Дарма що русини (яких лише за декілька десятиріч визнали «українцями») – підданці Габсбургів – мали свою військову формацію, яка зі зброєю в руках билася за інтереси корони, мала в тій імперії своє національно-політичне представництво у формі Української парламентарної репрезентації, яка, за В. Солдатенком, «не ставила на порядок денний питання про створення реальних соціально-економічних передумов для розв’язання національного питання»! За відсутності в ті часи національного питання для русинів/українців в «двоєдиній монархії», а також мобільних телефонів, Інтернету та кінець кінцем будь-яких організаційних структур, за допомогою яких УЦР могла би приділити «належну увагу розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини», годі й говорити про складності, з якими зітнулася УЦР у процесі розвитку «Української революції»!

Не можна оминути увагою в цитованому розділі й одного з найпринциповіших моментів в історії УЦР 1917 р.: 10 листопада Мала рада затвердила нову форму судочинства «іменем Української Народної Республіки». На просте запитання: а що це за диво – Українська Народна Республіка, звідки вона взялася, хто її проголосив, на підставі якого права та згідно з яким законом це проголошення відбулося? – отримаємо єдино коректну відповідь: УНР була проголошена 7 листопада на засіданні Малої ради сорока двома голосами з сорока семи присутніх на засіданні. Ухвалено це проголошення, згідно з протоколом, було голосами українських націонал-соціалістів та їхніх політичних побратимів – соціалістів-сіоністів; політичні представники російської та польської громад не голосували. Протокол засідання також повідомляє, що відсутніми на засіданні було «чоловік 5– 6» [48], хоч це брехня. Ретельні підрахунки показують, що, згідно з офіційними документами УЦР, до складу Малої ради на початку осені 1917 р. входило понад 100 осіб (див. додаток).