Franz Kafka - Листи до Феліції (1914–1917)

(Твою вчорашню телеграму я отримав, попри те, що вона, здається, була відправлена в обід, а отже – запізно. О 8-й годині вечора я ще був вдома, телеграма ще не прибула. Тоді я пішов з дому й повернувся лише о пів на 1-шу, тоді й знайшов телеграму).

Отже, Ти не розумієш телеграму? Згадай, Ф., про нашу останню зустріч, мабуть, глибшого приниження людина не може пізнати від іншої, як я тоді від Тебе, глибшого приниження, справді, не можна й спровокувати, ніж я тоді спровокував. Приниження полягало навіть не у Твоїй відмові; це було Твоїм беззаперечним правом. Приниження полягало в тому, що Ти мені взагалі не відповідала, а коли й відповідала – то зовсім невизначено, виказувала мені затаєну ненависть і відразу, які були такими жахливо переконливими, що зачепили в мені навіть спогади про наші добрі часи, і я згадував дещо, що легко можна було б розтлумачити в сенсі Твого теперішнього ставлення до мене. Ти говорила мало, але багато що з цього зачепило мене словом, інтонацією. Ти говорила про можливість (можливість!) Твого кохання до когось, про кого Ти не хотіла говорити; про те, що Ти б нічого не могла робити наполовину, і невихід за мене заміж (я заперечував, що це також щось половинне, адже ж Ти стверджувала, що я Тобі не абсолютно чужий) це більш ніж половина; що Ти не змогла б терпіти мою своєрідність; щоб я, заради Бога, припинив постійно просити про неможливе; що, може, зовсім припинити за моїм бажанням листування, але що Ти б погодилася його продовжити (при цьому я знав точно так само, як і Ти, що Ти б мені не відповіла, як це й сталося) – і таких речей було багато. Якщо я щось з цього забув, то можу зробити висновок з моїх відповідей. Однак ці відповіді також показують, на яку ницість я здатний. Я зрадив самого себе, я запитував, чи Тобі заважає те, що я вегетаріанець, чи Ти не змогла б вийти за мене заміж не кохаючи, врешті-решт, я не соромився навіть згадати про фабрику [5] Азбестова фабрика належала шваґрові Кафки Карлу Герману, чоловікові сестри Еллі. Франц Кафка був співвласником фабрики. .

Не було б причин повторювати це, особливо тому, що Ти тоді перебувала в надзвичайно складному становищі, про яке Ти мені, однак, не довірилася. Але Ти кажеш, що не розумієш телеграму. – Мій перший лист (після Берліна) спростував більшість того, що я до того говорив, наскільки взагалі можливо й дозволено спростовувати власні слова. Однак мої приниження не припинялися; у Тірґартені Ти мовчала, так само Ти мовчиш зараз у листах, Ти навіть не одразу відповіла моїй матері. Але цьому було пояснення, Ти пережила так багато страждань. Але згодом, коли найгірше було позаду, незважаючи й на це Ти мовчала тижнями, лишила без відповіді п’ять листів. Хіба це не була зневага? Ти не пояснила й словом це мовчання, хоча й знала, як я від цього страждав. Чи ж це не було ще гірше, ніж в Тірґартені? Якось Ти написала: «Якщо Тобі вистачає мого кохання, то й добре». Такого Ти не казала мені навіть у Тірґартені. Якось Ти написала: «Те, що я казала в Берліні, було правдою, власне, правдою, навіть якщо це було не все». Але ось це «все» я ніколи не дізнаюся.

Не було б причин згадувати й про це, адже тоді прийшов лист, передостанній, який, здавалося, все згладжував. Тепер, здавалося, все добре, тепер, здавалося, остаточно настав початок кращих часів. Щасливий, я відписав, попросив терміново, мабуть, як ніколи, не змушувати мене чекати відповіді; написав, як я з болем у серці переживаю безрезультатні години прибуття пошти; просив на наступний день, якби не вийшло інакше, лише про кілька рядків – а прочекав чотири дні. І що далі? Тоді прийшов Твій останній лист, написані кілька рядків у ресторані після їди, без пояснення відсутності відповіді; подорож до Дрездена (знову ж таки без пояснення Твоєї минулої готовності до такої подорожі) просто відхилена, нашіптування Твоєї сестри, Ти хотіла б висловитися стисліше (ще стисліше! ще стисліше!). На цьому все. Чи ж міг я думати про відповідь або взагалі про щось інше, якщо Ти для мене виділила впродовж чотирьох днів лише мить після їди, жодним словом не відповіла на мої листи й втиснула всю цю справу в решту свого життя як щось огидне й несуттєве? Чи не ожило знову все те, що відбувалося з першого кроку в Тірґартені? Чи я міг на це відповісти? Чи розумієш Ти зараз, що не міг?

Якщо Ти, Ф., після цього пояснення, яке має бути поясненням не лише про мене, але й про Тебе, думаєш, що я повинен приїхати, я, звичайно, одразу приїду. Я б приїхав завтра, у суботу, о пів на 11-ту вечора, і повернувся б о пів на 5-ту вечора неділі, оскільки в понеділок, як завжди, мене чекає важка й огидна робота. Якщо Ти хочеш, щоб я приїхав, і бажаєш зустріти мене на вокзалі (я б тільки провів Тебе додому, Ти б могла вже о пів на 12-ту бути вдома), тоді негайно надішли мені телеграму, аби я отримав її до полудня, і я одразу побіжу на вокзал.