Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Мені здається, «Будьонний» жартує. І про ліс, і про курорт та чоловічий табір. Але його серйозне цього разу обличчя — можливо, вперше за весь час нашого знайомства — та чималий життєвий досвід підказують, що так і буде. Чимало з цих бійців ще ностальгуватимуть за цим часом. Як колись він сам після повернення з армії 30 років тому («Будьонний» служив у Туркменістані, на прикордонній заставі).

— І я десь років 20 сумував. Я знайшов усіх своїх товаришів. Командира, старшину, сержанта. Я усіх знайшов. Ми зідзвонюємося, підтримуємо один одного. Але ж того часу я уже не поверну. Ми були молоді, була енергія.

— А ходімо, я вам щось покажу! — Високий, худорлявий, на вигляд років із 30 боєць із позивним «Білий» (найімовірніше, через колір волосся) запрошує нас у ще одну «святая святих» батальйону — командний пункт. Він тут сьогодні за командира — ротний у відпустці.

Як і у випадку з їдальнею, спускаємося крутими сходами під землю. Прочинивши міцні дерев’яні двері, потрапляємо у широку кімнату — зі столом, стільцями та плакатами на стінах. Навпроти входу — низка чорно-білих екранів, на яких в онлайн-режимі видно ліс та його околиці.

— Це і є командний пункт? І що тут відбувається?

— Сюди стікається вся інформація з усіх навколишніх блокпостів, — киваючи на екрани, розповідає «Білий». — Інформація записується, можна сказати, в онлайні. Є факти, які ми фіксуємо і передаємо на штаб.

— Які, наприклад, факти?

— От наблюдали недавно ночью обстріл со сторони сепаратистів, візуально тоже було його видно. А камери, встановлені на блокпостах, цей обстріл зафіксували. Хлопці, які сидять на постах, також по рації передають інформацію. Її спершу перевіряють, а потім передають на штаб. Тобто все, звісно, побачити неможливо, але з появою цього командного пункту нам уже нічого доказувати не треба — про порушення режиму тиші з боку бойовиків. Єсть факт — ось, будь ласка…

Озираюся довкола — землянка обвішана дуже цікавими плакатами. Один із них — інформаційна кампанія проти «аватарів» — тих, хто зловживає на передовій алкоголем. «Якщо ти вирішив випити — зателефонуй родині і повідом про це…» — плакат, вочевидь, створював хтось креативний і з гарним почуттям гумору.

Навпроти — красиві полотна з вусатими козаками та написами в стилі «Рабів до раю не пускають».

— Волонтери привезли, — коментує пости та полотна «Білий». — А хочте, ми вам на пам’ять один подаруємо — про «аватарів»?

— Та я наче і не зловживаю, — сміюся у відповідь.

— А це так, щоб нас пам’ятали.

Бійці, які чергують у командному пункті, як по команді загортають у газету екземпляр «профілактичного» плакату. Я краєм ока помічаю на екранах моніторів якийсь рух. Дорослий чоловік, на вигляд років за 40, рухається лісом і потрапляє у зону видимості армійської камери.

— А це хто, диверсант? — жартую я.

— Та диверсанти тут удень не ходять, — цілком серйозно відповідає «Білий». — Це місцевий, йде з роботи додому. Вони тут недалеко всі живуть. А на роботу і з роботи — на шахту — ходять через ліс.

Щоб не заважати бійцям працювати у командному пункті, вибираємося нагору. Неподалік бійці рубають дрова. Інші старанно чистять зброю (ДШК та АГС), щоб були справні й під рукою. За півкілометра звідси — «сіра зона», і до крайніх позицій військових часто повзуть диверсанти, яких потрібно постійно відганяти.

— А ви тут скільки? — звертаюся до «Білого».

— Десятий місяць.

— Важко?

— З часом звикаєш. Навіть до цього постійного напруження й очікування. От і я звик. Така служба у нас.

Уважно дивлюся на «Білого». І за поведінкою, і за розмовою на військового чи навіть дотичної до фаху людини він не схожий.

— А ви були в армії?

— Ні, не був.

— А закінчували що?

— Київський університет будівництва та архітектури. Спеціальність — головний інженер. Після вишу працював на себе.

— А військова кафедра в університеті була?

— Ні. Коли призвали, довелося всього вчитися з нуля. Десь підчитав щось в інтернеті, десь хтось щось розказав. А проблеми всі на війні вирішував уже по факту.

— Важко було навчатися військової справи?

— Для таких людей, які хочуть вчитися, це не важко. Дійсно. Потрібно підготувати — саме головне — емоційний стан. І було б бажання захищати Батьківщину. Усього-на-всього. І все. Якщо ти не хочеш, то у тебе нічого і не получиться. А є бажання, є друзі, які підтримують тебе, то все получається.