Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Але ж на референдум хтось ходив? І за ДНР/ЛНР хтось голосував?

— Коли той був референдум їхній — псевдореферендум, — я думаю, що там більшість людей голосувала і ставила ті плюси-мінуси тільки під дулом автоматів. А основна маса населення, я думаю, не хотіла цього розбрату, що вони тут творили. Ми тут стоїмо не для того, щоб була війна і щоб стріляли. Ми тут тримаємо цю лінію оборони для того, щоб тут не ступила нога супостата. І щоб тут встановити мир. Тільки мир…

Ми ще кілька хвилин спілкуємося з «Тренером», який цитує вірші, присвячені побратимам. І передає вітання усім жінкам України. Розмовляти з ним мені приємно — він відкритий і щирий. І жодна війна, жодні обстріли, жодні далекі від ідеальних умови — а на передовій вони майже завжди — не змінили цього чоловіка.

Тож, вдивляючись у чесне, щире обличчя бійця, я геть не хочу говорити йому про свої спостереження. З місцевим населенням — причому як Луганщини, так і Донеччини, і з окупованих територій також, — я розмовляла багато. І зробила невтішні висновки: різниця між людьми тут, на сході, і там, на заході, таки існує. Принаймні, за кількістю тих, кому байдужа доля країни і кому все одно, «з ким і при кому жити». Головне — щоб гарно годували. І не стріляли. Тут таких, на жаль, більше…

— Я приехал осенью, в столовой было скучно, сыро и неуютно. Это то место, где люди общаются. Я позвонил своим друзьям, жене и директору, и они прислали тарелку. Мы ее покрасили, и у нас теперь кабельное телевидение.

З «Будьонним» — веселим, життєрадісним, жартівливим заступником командира 10-го батальйону 59-ї бригади по роботі з особовим складом (по-старому — замполіт) — я зустрілася в Золотому. Він зголосився супроводжувати знімальну групу, а заразом зізнався: поїхав, щоб побачитися зі своїми бійцями (штаб 10-го батальйону розташований за кілька кілометрів від передових українських позицій). Після відвідин пункту пропуску ми завітали до лісу — подивитися, як живуть та воюють бійці батальйону менш ніж за кілометр від передової. Найперше, на що звернув нашу увагу «Будьонний», — супутникова тарілка, пофарбована у колір хакі. Це його гордість, бо і тут, у глухому лісі, за кілька кілометрів від цивілізації, солдати віднедавна мають можливість дивитися українське телебачення.

До теленовин замполіт регулярно додає і свіжу пресу. От і сьогодні несе в їдальню, яка тут править і за кіно-, а іноді й за актовий зал, цілий стос газет, з-за яких його ледь видно.

— Есть солдаты, которые читают художественную литературу. Спрашивают: «А нету ничего в библиотеке почитать?»

— А що, класику читають?

— Ну почему? И классику, и детективы. Мы всё разрешаем читать. Вот и газетки сейчас будут. С удовольствием, кстати, разбирают.

Що саме за газети приніс замполіт солдатам, я продивитися не встигаю — ми швидко дістаємося до місця № 1 у списку «Будьонного». Їдальня, вона ж актовий та кінозал, — перша наша зупинка. Щоб потрапити у «святая святих», потрібно спуститися під землю.

— Мальчики, археологи! — цитує героїв фільму «Два плюс три», спускаючись крутими сходами, веселий командир. — Здрасьте, я вам телевидение привез, — це він звертається вже до місцевого шеф-кухаря, який цієї миті чаклує над велетенським казаном в імпровізованій кухні.

— Что у нас на обед? Супчик! От мы вас сейчас и покормим. — «Будьонний» широким жестом запрошує мене за великий дерев’яний стіл, розрахований щонайменше осіб на 30, а якщо потіснитися — і на всі 40.

У їдальні тепло й затишно. Нагорі — на імпровізованій підставці — невеликий телевізор, який працює через супутник, що ми бачили на вулиці. У просторій кімнаті-землянці чисто й охайно. І як штрих до майже домашньої обстановки — якщо не враховувати, що стіни у цієї оселі земляні, — сірий красивий кіт, який горнеться до ніг шеф-кухаря.

— Я армію не об’їдаю, — сміюся у відповідь на запрошення «Будьонного» на обід.

— Ой, что-то мне подсказывает, — жартівливо-критично дивиться на мене замполіт, — что вы ее ну никак не объедите.

Гречаний суп, щедро приправлений солдатською тушонкою, парує і вабить неймовірним запахом. Я аж надто швидко як для людини, принцип якої — не об’їдати армію, здаюся і даю себе вмовити — надто нестерпні пахощі гуляють підземною їдальнею. Особливо для мого абсолютно порожнього від самого ранку шлунка.

Нутрощі обпалює гаряча юшка, а я подумки зауважую, що за калорійністю ця страва, певне, поб’є всі рекорди того, що я куштувала досі. Я ще й половини миски не з’їла, як організм просигналізував, що він ситий і задоволений обідом.