Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— А ким ви були до війни? — віддихавшись, запитую в Миколи Миколайовича.

— Майстер виробничого навчання групи електриків державного аграрного ліцею, — випалює він.

— Так на роботі вас чекають?

— На землі мене чекають, — махає головою «Кока-­Кола». — Поля необроблені вдома стоять.

— І багато полів?

— 20 гектарів.

— Ого, ви нічого собі фермер. І хто все це без вас обробляти буде?

— Кажу ж — нікому. Щас ще просюся, бо нада посіять. Война войною, а землю то оберігаєм яку? Яка не посіяна. Нада б посіять. Отпустіть додому… — на останніх словах «Кока-Кола» робить кумедне жалісне обличчя.

— А що на землі сієте?

— В том году садив подсолнух — хорошо дав. І пшеничка хорошо дала. Цього року ячменю оце купив дві тонни — треба посіять. От воно вам треба... — махає рукою «Кока-Кола».

— Так цікаво ж. А якщо не встигнете посіяти?

— Як не встигну — буду пальці смоктати, — сміється у відповідь боєць.

— Так що, геть нікому допомогти родині, доки чоловік на війні?

— Та ну нема кому, хоть би дров привезли додому. Жінка вдома з двома дітьми і в посадки взимку ходила, і дрова ламала. — «Кока-Кола» кумедно згинає спину і демонструє, чомусь кульгаючи, як його дружина ламала у посадках дрова.

— А дітки хоч великі?

— Хлопець у другий клас ходить. А дівчинці, Яночці, рік і 9 місяців.

— Боже, геть манюня, — виривається у мене.

— Цяця, — з любв’ю і ніжністю говорить Микола. — Цяця моя любима.

— Скучаєте?

— Ух, страшне! Дня немає такого, щоб не скучав. Да, а можна передати жінці спасіба в першу чергу, діточкам спасіба — Максиму, що учиться, і Яночці, що не хворіє. Жінку цілую, обіймаю. І всім привіт, хто підтримував. Так їх багато, так багато, що навіть не знаю, з кого почати, — саркастично закінчує передання «привітів» Микола.

— Важко вам тут, на війні?

Несподівано для мене веселий балагур Микола на це запитання відповідає філософськи:

— Кожній людині Господь дає стільки випробувань, скільки вона може перенести.

— Це ваше випробування?

— Да.

Повертаюся до його побратима Ігоря, щоб розпитати у нього, хто він і звідки. Як з’ясовується, родом чоловік зі столиці. «Троєщина», — гордо рапортує про місце проживання боєць. До війни працював на підприємстві «Київмлин» (це зізнання, враховуючи його гарні знання зброї та російських снайперських гвинтівок, мене дещо здивувало).

На війні він, як і «Кока-Кола», з жовтня 2015 року. А на запитання, яка мотивація була піти на фронт (враховуючи кількість «косарів», яких у столиці нараховується чимало), Ігор просто відповідає:

— Вы хотите услышать от меня какие-то патриотические фразы?

— Ні, хочу почути правду.

— Если не я, то кто? Надо кому-то здесь быть…

Мені нічого додати чи уточнити таку просту і коротку відповідь Ігоря. Вони всі тут, тому що «потрібно комусь» бути.

— Їсти хватає, все хватає, обуті, одіті. Практично у нас немає тут таких гострих потреб у чомусь. Усе є. — З «Хвилею», командиром роти, яка охороняє околиці Красногорівки, я спілкуюся на ходу, повертаючись з позицій та з «будинку Павлова».

Родом він із Рівного. Його дві дочки вже дорослі, одружені. Одна з них мешкає в Ірландії. І звідти щоразу телефонує батьку, щоб почути, що у нього все гаразд на фронті.

— А коли прийшла повістка, не було бажання заховатися, «відкосити», пересидіти?

Декого з бійців такі запитання обурюють. Але реалії, за яких під час шостої хвилі мобілізації в окремих областях план недовиконали на 40—60 %, підказують: «косарів» серед українських чоловіків чимало.

— Ніколи в житті не зробив би такого. Прийшла повістка — значить, треба. Хто ховається, той не українець. Я так вважаю. А хто українець, мусить зрозуміти, що Україна одна, єдина і повинна такою бути.

— А місцеві тут усі думають, що Україна єдина? Спілкуєтеся з місцевими?

Напівзруйновані оселі, у яких живуть бійці 14-ї бригади, впритул підходять до приватного сектору, де, попри обстріли та небезпеку, живе чимало народу — від стареньких бабусь до молодих дебелих чоловіків, одного з яких ми помічаємо у ході розмови з ротним. Він виходить з будинку, щоб вигуляти свого чималенького пса породи сенбернар.

— Тут є пару сімей, і я не скажу проти них жодного слова. Люди поважають нас. У Кураховому скільки разів були, ніхто проти слова не сказав. Я ще не чув. Ну, один дідок був сказав: «А чого це ви сюди приїхали?» То я з ним навіть балакать не хотів. — «Хвиля» безнадійно махає рукою.