Олег Криштопа: Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Саме «вчора», 20 березня 2014-го, Володимир Путін підписав указ про «відновлення» в Севастополі російського Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова та створення президентського кадетського училища. Це, по суті, незаконне перейменування та перепідпорядкування української військово-морської академії ім. Нахімова.

Після банальних промов міняють стяги. Хлопчина, який спускав український прапор, заплакав. Потім було підняття російського «аквафрешу» й андріївського хреста. Коли розгорнули останній, було чути поодинокі оплески. Курсанти стояли мовчки. І тут раптом звідкись — від головного корпусу — залунали дивні, ще не зрозумілі звуки. Усі оператори зриваються з місць і, не вимикаючи камер, біжать туди. Півтора десятка хлопців у формах стоять на вході й співають гімн України. З високо піднятими головами. Гордо, епічно. Керівництво ліцею, яке легко перейшло на бік окупантів, наказує оркестру заграти щось якомога гучніше. Але марно.

Хлопці незворушно доспівують: «…І покажем, що ми, браття, козацького роду», — віддають честь і гідно зникають у корпусі.

Після цього вони переїжджають з окупованої території на материкову Україну. У червні Кабмін України ліквідував Академію ВМС ім. Нахімова в Севастополі й відкрив факультет Військово-морських сил в Одеській національній морській академії. Однак хлопці, які заспівали гімн у Севастополі, здобули іншу освіту. У вересні 2015-го вони завершили навчання. У Британії. Про це повідомило у соціальних мережах посольство Великої Британії в Україні. «Навесні 2014 року вони поїхали на навчання до Коледжу Королівських ВМС Britannia на півдні Англії, а вчора їх успішно випустили». Ось імена цих майбутніх адміралів: Андрій Гладун, Мирослав Криворучко й Філіпп Македонський.

Я навіть не знаю, чи він іще живий, а головне — де він. Може, усе ще за місцем своєї реєстрації — на маяку? Навряд. Мені в Крим — зась, я — персона нон ґрата для Росії. Юрій Іванович, попри свою зовнішню нешкідливість, мабуть, теж. Милий старий із текою документів під пахвою. Саме таким він увірвався в моє життя на початку 2005-го. З попередженням про майбутню трагедію, у яку тоді ніхто не вірив. Він — колишній доглядач маяка біля мису Форос — оголосив одноосібну юридичну війну Чорноморському флоту Росії, базування якого в українському Севастополі тоді не піддавалося сумніву, як і міфічна братськість народів, більшість представників яких розмовляли однією мовою.

2005-й. Солдатик на чатах біля штабу ЧФ Росії в Севастополі, побачивши камеру, починає нервуватися. Смикається в різні боки, нарешті вибігає назовні й, наставивши на нас автомат, кричить:

— Камеру уберите! Убери камеру! Нельзя снимать!

Те, що Толік Кузьменко продовжує знімати і зовсім не реагує на зброю, збиває чатового з пантелику. Солдатик перелякано обертається до мене і вже без агресії, прохально продовжує:

— Скажи, чтоб камеру убрал! Я же вам по-русски говорю, камеру уберите!

Юрій Іванович Лещенко раніше в житті жодного слова не вимовив українською. Але тепер настав його момент істини:

— Не розумію, гаваріть по-украінскі!

Солдатик зникає десь у нетрях чатової будки. За хвильку виходить офіцер з червоною пов’язкою чергового на рукаві. Чемно відрекомендовується — помічник чергового по штабу. Я показую своє посвідчення.

— Заборонено, на жаль, — чистою українською каже росіянин.

— Хто забороняє? — вдаю здивування я.

— Начальство. На жаль. Перепитувати не можна.

— Але ж територія українська, — не вгавав я.

— Авжеж. Але ж ми на службі.

Я відкриваю рота, щоб продовжити дискусію, але одразу і закриваю, почувши неспростовний аргумент:

— Дупу роздеруть так, що забуду, як срати.

Рік 2009-й…

Це схоже на життя за ґратами. Він довго чекає, поки вартовий знайде ключ і відімкне хвіртку. Усі озброєні, наче от-от почнеться війна. Я впевнений, що в їхніх «калашах» бойові набої. Юрій Іванович кидається до нас з обіймами, наче до найближчих родичів. Український наглядач російського маяка на українській території. Свій серед чужих, чужий серед своїх. Дон Кіхот, який бореться з вітряками, російськомовний українець, який оголосив війну Чорноморському флоту Росії. Якось на День незалежності він спробував зайти туди, за ґрати, з українським прапором. Військові кричали, що він порушує громадський порядок, і намагалися відібрати стяг. Але не мали сміливості застосувати до дідуся силу.