Олег Криштопа: Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

У ході операції довелося взяти на себе командування підрозділом (тією частиною батальйону, яка дислокувалася в Новосвітлівці).

Коли повернувся після поранення, запропонували виконувати обов’язки начальника штабу — заступника командира батальйону (штатного начальника штабу було поранено), а 7 березня 2015 року офіційно призначили на цю посаду.

Наприкінці травня призначили нове командування батальйону. А в серпні 2015 року Тимура було демобілізовано.

Після демобілізації разом із друзями створили громадську організацію «Спілка учасників бойових дій “Асоціація Комбатантів”». Допомагають атошникам, пораненим, сім’ям загиблих.

Окрім громадської діяльності, Тимур успішно розвиває український військово-документальний і художній кінематограф: зіграв поручика Андрієнка у фільмі Івана Канівця «Українська революція», став режисером і продюсером стрічки «Коли говорять тіні» (2013). Загалом Тимур зняв 16 фільмів. У вересні 2013 року взявся знімати документальний фільм «Морськими дорогами Тараса». На жаль, у зв’язку з подіями в Україні зйомки довелося призупинити.

25 грудня 2015 року «За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі» Указом Президента України № 722 Тимура Баротова нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

26 березня 2016 року Тимура нагороджено орденом «Народний Герой України».

Напруження в Криму зростає. Від ефіру відімкнули опозиційну ТРК «Чорноморка», продовжується блокування українських військових частин.

Між тим морська військова авіація в аеропорту поблизу Сак тихо вчинила справжній подвиг.

Герой — полковник Ігор Бедзай. Уранці, користуючись з нагоди, поки росіяни блокували аеропорт, він підготував і здійснив операцію з виведення військової техніки на материк. Унікальних літаків і гвинтокрилів, здатних рятувати людей, вести морську розвідку, порятунок людей і (вибачте за оксюморон) морський повітряний бій.

Бедзай зрозумів, що слід виводити техніку, коли побачив, як окупанти захопили інший український аеропорт «Бельбек» і пошкодили тамтешні літаки — просто напхали каміння у двигуни. З керівництвом у Криму не радився: не було довіри. Зателефонував у Київ, дістав добро. Подробиць не повідомляв, щоб не було витоку інформації.

— Приблизно 27 лютого у нас у Новофедорівці з’явилися перші так звані «війська самооборони», прибули на п’ятьох «КамАЗах», — згадував уже згодом тодішній керівник частини Бедзай. — Казали, що приїхали, бо у нас є зброя і вони переживають, що кримськотатарське населення її захопить і буде використовувати проти російськомовних. Ми розуміли, що це просто тупий привід. Тому запропонували таке: ми будемо з внутрішнього боку паркану захищати нашу зброю, а ви, якщо так переживаєте, із зов­нішнього ставайте й захищайте нас, щоб «вороги» не напали. На території гарнізону був готель Міністерства оборони Росії, вони їх і прихистили. Для нас це зручно, бо готель розташований посеред містечка і ми мали постійну можливість спостерігати за ними. Ми виставили на всіх шляхах навколо містечка рухомі патрулі на цивільних автомобілях і в цивільному одязі. Наші військові постійно відстежували переміщення військ навколо гарнізону. Тобто якщо якась колона завертала в наш бік, то одразу оголошували тривогу і в будь-який час доби всі прибували на робочі місця. У той момент місцеве населення ще не було підготовлене до силового варіанта. До нас усі звикли. На той момент місцеве населення до нас дуже добре ставилося. Нещодавно якраз було свято — 23 лютого. Нас вітали і керівництво місцеве, і школи, і підприємці.

Уранці 3 березня полковник зібрав льотчиків і поставив завдання: виліт за годину. Вертольоти мали злетіти просто зі стоянок, а літаки за мінімальний час запуститися й вирулити на смугу. Операція здійснювалася в режимі радіомовчання і на гранично малих висотах — через море, щоб якомога швидше вийти із зони дії російської протиповітряної оборони. Реально боялися того, що по літаках відкриє вогонь полк із Євпаторії.

— Визначили також сигнал — одне слово, яке я мав сказати в ефірі, після чого всі повинні розпочати запуск і зліт. У льотчиків була одна година. Вони ще встигли збігати додому і взяти особисті речі. О десятій годині вони отримали завдання, а об одинадцятій я дав їм сигнал по радіо. Одне слово: «Поехали!»