Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Потім в один день він прийшов і взяв мене за руку: «Чого ти мене не підтримуєш? Ну, хто б там що не казав, а ти одна-єдина повинна мене підтримати. Я ж тебе підтримав». У мене була мрія —дуже хотіла стати візажистом. А всі казали: нє, ти вчилась на економіста, працюй. А він поміг реалізувати мою мрію. Він зі шкури ліз тоді, назбирав кошти, він мене відправив на курси, я закінчила ті курси. Він купив мені все необхідне для цього. Я пам’ятаю, ми жили в Черкасах, він їздив в «Епіцентр», шукав лампи для мене, він шукав фотографа, який розказав, як правильно фотографувати ці роботи, він купив фотоапарат для мене. Забирав малого, щоб я на дівчатах тренувалася, потім сидів і це все коментував. Ви знаєте, він настільки така людина, він дуже добрий був, все з душею дуже робив. І він каже: «Пам’ятаєш, я ж тебе підтримав, реалізував твою мрію? Поможи тепер ти. Я хочу піти з цієї структури». І я кажу: «Раз так ти рішив, я тебе піддержу», — хоча батьки були проти. Він написав заяву і звільнився, ми переїхали до батьків. Він на Майдан кілька разів їздив зі своїми товаришами. Я не знаю, що вони там робили, я це вже потім побачила з фотографій. І єдине, що він мені сказав, що вони зустрічалися з керівниками осередка самооборони і вони з друзями планували організувати такий осередок у нас у районі. Потім було кілька зустрічей з його друзями. Вони зустрічались тут, зустрічей, мабуть, із п’ять було, обговорювали, що це офіційно треба організувати організацію, розподілити обов’язки і так далі. Усі його друзі, вони теж були спортивні такі. В принципі, такі дуже близькі були, розділяли його погляди. Але закінчилось тільки розмовами. Але цим усе не кінчилось…

Щойно почалася війна, як Сергій заявив, що піде на фронт добровольцем.

— Він прийшов і сказав: «Я записався в добровольці, і якщо я буду бачити, що є така необхідність, я піду, і ти мене не вдержиш…»

А потім літом, 21 липня, напередодні мого дня наро­дження, він прийшов додому… Приїхав якраз від батьків, поцілував сина, щось там з ним поговорив і вийшов, у нього на плечах рюкзачок просто — і все. Мене ще насторожило: стояла рамка з дитячою фотографією, він рамочку поклав, а фотографії нема… Але подумала — він часто їздив до братів, які жили там неподалік: річка, став, природа, — то я подумала, що він туди. Телефон у нього, як на зло, у той день зламався. І от 22 числа зранку просинаюся, а в нас така традиція: він ще вночі біля мене клав троянди. Я повертаю голову, а троянд немає. І в мене оце вже якийсь знак.

А тут саме відкриваються двері, батьки заходять, привітали мене. А я кажу: «Ви знате, Сєрьожі немає». А батько каже, що бачили його вчора біля воєнкомату. В мене душа в п’ятки, не знаю, що робить.

Ліля завела дитину в садочок і одразу побігла у військкомат.

— Там багато людей, якраз почали всіх призивать. Діло в тому, що його мама працювала у воєнкоматі вісім років, і вона всіх там знала. Я думала, що їй би подзвонили в разі чого. А ні. Я приходжу, ніхто нічого не каже, скрізь черги, і ніхто нікуди не впускає. А потім чую, виходить воєнком і питає якусь жінку. Ну, всі хлопці, всі чоловіки, а тут я одна бігаю. Каже: «Хто це така?» — «Жінка Цимбала». — «Якого?» — «А того ж». А, думаю, раз такі слова, значить, десь він був тут. А потім розпихнула цю чергу, забігла в кабінет і кажу: «Я від вас не вийду, поки не дізнаюсь, де мій чоловік». — «Нам не положено». А я кажу: «Положено, якщо я його жінка, я маю знати, де він. Якщо ви його десь відправили, то хоча б мали повідомити, у нас маленька дитина». Показую паспорт: «День народження в мене сьогодні, якось уже скажіть». Значить, прийшов 21-го, і вони його відправили. Кажу: «Як так, а медогляд?» А він пройшов його за дві години. Я бачу: да, дійсно, він в десять з чимось флюорографію робив, записи лікарів — він пройшов за дві години всіх лікарів. І його відправили… Бистренько зробили наказ 21-им числом і відправили в добровольчий батальйон «Київська Русь». І якраз хлопчина, який з района був призваний у той батальйон, він з ним і поїхав. Подзвонив він тільки ввечері… З якогось невідомого номера. Єдине, що він сказав: «Лілу, кохана, зі святом тебе». Ну, він мене Лілу називав, так. Не казав на мене Ліля, казав — Лілу. Перші мої слова були: «Я тобі це не пробачу. Нащо ти так зробив, чого ти мені не сказав? Ми би поговорили, щось би придумали». А він: «Я знаю, що ти би мене не пустила, ти стала би в дверях, а я б тебе послухав: сльози, дитина... А я маю бути тут. І якщо я буду сидіть дома і такі, як я, хлопці, які можуть щось зробити, то ВОНО через день-два буде під Києвом…»