Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Весь тиждень відпустки він витратив на ремонт автомобіля. Робив усе власноруч. Нові колеса, тюнінг, шпаклівка, електрика.

— А потім каже, що треба музику якусь. Я сиділа, качала. Він каже: «Нам із хлопцями, коли десь будемо їхать в дорозі, так на душі трошки приємніше буде».

Сергій подарував синові на день народження раніше обіцяний велосипед, затарив нову автівку продуктами і поїхав на фронт.

— Мама його провела, батьки мої провели, Саша. А я за ним їхала. Він їхав цією військовою, а я за ним їхала своєю, все ставала, просила: «Не їдь», — а він збільшив швидкість так, що його не можна було догнати, і поїхав.

5 жовтня син Саша вивчив першого свого вірша. Про кицю Муру. Зателефонував татові й розказав.

— А він за це, я вже потім взнала, поїхав у Дебальцеве, знайшов дитячий магазин і вибрав йому светрика, але не був впевнений із розміром, мені дзвонив, а я щось не взяла трубку. Він мав його пізніше взяти.

6 жовтня Сергій знову зателефонував дружині. Був утомлений. Важка ніч. Подробиць не розповідав. На всі запитання завжди казав, що все добре. Інша справа — розмови з братом. З ним ділився сумнівами.

— Каже, ще сходжу на одне завдання і буду я йти звідси, бо бачу, що щось не так робиться, нас здають, не дають відстрілюватись. Щось не так. Каже, чи буду якось допомагати хлопцям тут, чи у той самий спецпідрозділ піду, бо я бачу, що нас тут тримають просто як пушечне м’ясо, образно кажучи. Казав, я бачу, що все не так, як вони собі уявляли. Наприклад, зі сторони противника стріляють, а їм не дозволяють відкривати вогонь. Вони там побачили, що літає над ними безпілотник, а командування не дозволяло відкривати вогонь, знімати цього безпілотника. Але, каже, ми мусимо стоять, бо мирні жителі просять, щоби не йшли, кажуть: «Якби не ви…» Оцей командний дух такий, братський. Він сильно за хлопцями переймався: «Мої брати, мої хлопці…»

6 жовтня Ліля поговорила з Сергієм востаннє.

— І 6-го числа ми поговорили, потім я йому дзвонила, він був поза зоною. Я йому написала есемес: «Візьми трубку». Потім, думаю, я останню есемеску написала: «Скучила», — а вона так і не прийшла, бо він постійно був поза зоною. Я засинала кожну ніч із телефоном, бо в три ночі в них закінчувались ці перестрілки. Тоді приходила есемес, що він у зоні з’явився. Зранку прокинулася: в мене так стандартно все, Google , новості Дебальцевого, щоб щось знати. Потім з мамою здзвонилися, свекруха дуже хороша, вона як друга мама, ми з нею дуже одна одну піддержували й піддержуємо. Поїхали до неї ще під вечір, сидимо, говоримо. І тут брат передзвонив: «Що з Сєрьожою?» — «Поза зоною, мабуть, в розвідку пішов». Таке було два-три рази, ми тоді сильно переживали, а він приходив, віддзвонювався. Цього разу брат так психанув: «Дай телефон якогось побратима». Я кажу: «Чого ти психуєш?» Дала той телефон. А потім сама переживаю. Дзвоню до одного побратима — він не бере трубки, до другого, до третього. У мене були телефони, бо ми в «Десні» потоваришували, приїжджали до палатки. Ми з мамою ще подивились новини, роз’їхались. Це було 7-ме число, його вже не було, він уже помер. Ну, його вже вбили.

А восьмого зранку просинаюсь, телефона немає під подушкою. Потім знайшла телефон — без звуку, потім кажу: «Мамо, а чого телефон без звуку?» Вона: «Ми не знаємо, може, це ти випадково». — «Не може бути такого, я завжди жду Сєрьожині дзвінки». І я приходжу з Сашею на кухню, це десь було восьма година ранку, я завжди о п’ятій вставала. А тут якось так довго і спокійно спала. Подзвонила мені наша кума, це Сєрьожині друзі. Подзвонила вона, питає, як діла. Кажу: «Нормально». Каже: «Як Сєрьожа?» Кажу: «Переживаю дуже сильно, поза зоною, мабуть, у розвідці». А вона: «Як Сашуня?» Саша саме захворів, кажу: «Нормально все». Потім говоримо, і щось мені всередині так підказує: «Чого вона питає?» І чогось мені хочеться перепитать. Кажу: «Оль, чого ти запитуєш, що з Сєрьожею?» А тут крик в трубку, плач: «Сєрьожу убили!» Я такого не ждала, я, чесно кажучи, навіть коли він туди перший раз пішов, то дужче тривога була. А коли він був у відпустці, він нас із мамою запевнив, що все нормально і не треба переживати, там нічого страшного немає. І якось на душі було спокійно, спокійніше. Не знаю, хто як в таких ситуаціях реагує, але коли вона це сказала, я просто стою і нічого не можу сказати. Я не плакала, не кричала. Кажу: «Повтори, що ти сказала». —«Сєрьожу убили». — «Тепер успокойся і не плач. Скажи, що ти знаєш». — «Показали по телевізору і кажуть, що Сєрьожу убили». Кажу: «Я не вірю». Я поклала трубку, і потім моя мама в сльозах забігає й каже, що ще перевіряють, може, це неправда. Питаю: «Ви що, знали?» Каже: «Знала…» Ну, це вже був другий день. Додзвонились уже десь там до його друзів. Я в піжамі скочила в машину. Мама каже: «Хоч переодінься…» Перевділась. Приїжджаю до воєнкомату. А там уже стоїть воєнком, Сергієвий батько, брат, який його завозив туди, який нас постійно возив в «Десну», дуже піддержував. Заплакані. Стоять його друзі заплакані всі. Стоять отак всі спиною до воєнкомату, лицем до дороги і дивляться на мене. Наче як ото ждуть, що хтось приїде. По тому, що вони всі заплакані, я поняла, що це все правда. Я підходжу до воєнкома. Махаю головою: «Нє?» Він: «Да…» Кажу: «Хто вам сказав?» — «Подзвонили зі штабу». — «Коли?» — «Вчора».