Іван Нечуй-Левицький - Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Панська література, в котрій описується жизнь аристокрації, більше всього повинна бути призначена для аристокрації, більше всього впливати на панів, щоб вони побачили себе в тому дзеркалі. Чи годиться великоруська панська література для нашої української аристокрації? Чи впізнає вона себе в тих художніх типах? Чи стане вона од того кращою? Ми думаємо, що ні. Натуральна й національна школа в літературі потребує, щоб в літературі в художніх типах одбивалося місцеве громадянство, і тільки така література має вагу й вартість для місцевого громадянства. Для української аристокрації великоруська література підставляє типи своєї, по більшій частці столичної аристокрації. Українське панство не впізнає себе в тих типах і не покращає й не погіршає од того.

Українське панство складається не з однакових елементів. Під Кавказом, на Кубані в землі чорноморського війська, ми маємо панів воєнних: козацьких генералів та козацьку старшину. В східній Україні, до Дніпра і в полуденній – в Катеринославській, Тавридській та Херсонській губернії – ми маємо панів українських, потомків давньої козацької старшини. В західній Україні до самих Карпат – пани так само потомки козаків та бояр, але сполячені й покатоличені, що вважають себе за поляків і тягнуть до Польщі. За Карпатами, на хвості, нам прикинула історія ще шмат мадярського панства. Що варта великоруська панська література для таких наших панів, що тягнуть в противні боки і далеко не однакові ні побутом, ні язиком, ні вірою?

Козацька чорноморська аристокрація має свій ориґінальний побут, як і донська та уральська. Вона й тепер трохи похожа на запорозьку старшину, хоч далеко в м'якших формах: вона українська, національна, воєнна і разом хліборобна, не держала під собою кріпаків, стоїть ближче до простих козаків, ніж полтавські пани до мужиків; вона степова, простіша і демократичніша, коли з неї появився український письменник, генерал Кухаренко, чого ми не можемо вже ждати од полтавських та харківських генералів. Який інтерес для такої воєнної аристокрації в тих Лаврецьких, в тих Варварах Павлівних? Чи впізнають вони себе в тих типах хоч на макове зерно? Чи стануть вони од того кращими? Чи дасть та великоруська література для козацької старшини яку-небудь національну чи суспільну ідею? Ми думаємо, що ні. Нова літературна школа потребує, щоб для козаків були обмальовані такі ж самі козаки, а не хтось інший, щоб вони побачили в книжках таки себе, свій живий образ, з його вартістю й недостачею, і тільки по такій літературі вони можуть рости і розвиватись. Тільки одні сатири Щедріна можуть впливати на їх, і то одкидним, а не покладним (позитивним) боком, бо в їх можна побачити темний бік петербурзького панства з його темними нікчемними тенденціями. Головні великоруські панські письменники, як Толстой, Гончаров (навіть з своїм Обломовим) для їх незрозуміла й непотрібна річ, бо в їх навіть не було кріпаків – Захарів, на котрих спинах Обломов міг спочивати й спокійно спати. Український письменник з того краю І.Подушка зачепив у своєму Починкови козацьку старшину, але дуже легенько, а це було його діло описати її добре, її побут, її відносини до простого козацтва, натякнути їй про її історичну минувшість, про її національне завдання, так як він проживає в Кубанській области й певно знає її добре.

Друга найбільша частка української аристокрації – то наші пани східної та полуденної України. Толстой та Гончаров і для сеї аристокрації темна вода во облаціх воздушніх, окрім тих кількох фамілій українських князів, графів та генералів, що поселились назавше в Петербурзі, пропали для української національности і стали ретроґрадами ташкентської школи; ці ще будуть смакувати над Толстим та Гончаровим і хвалити їх, хоч од того вони не стануть кращими ні на одну волосину. Ті наші пани, що сидять по селах та по хуторах, не здобріють ні князями Волконськими, ні графами Ростовими Толстого, ні навіть римлянками та єрусалимськими жонами над Волгою – Гончарова вже тим, що ті типи не освічені ніякою проґресивною ідеєю або освічені ретроґрадним катковським ідеалом, не мають жодної ваги і для московської аристокрації. Для українських панів більше годяться типи Тургенєва в "Дворянському гнізді", де він описує своє вивихнуте панство. Вивихнутість він знаходить в лінивстві, в зверхній неґрунтовній просвіті, в обизянячому передражнюванню заграничної аристокрації – в англоманстві та в самодурській ідеї виховання – в якомусь спартанстві. Українське панство так само вивихнуте, але по-своєму. Лінивство, розкидання грошей за границею – це загальна недостача багатого панства, що живе на народні гроші, на народну працю, не знає ніякого клопоту, ніякої праці. Українське панство не можна назвати вивихнутим щодо просвіти. Воно лучче просвічене, ніж великоруське. Звернімо увагу хоч на те, що Херсонська чи Полтавська губернія пренумерує по 240 примірників "Вестника Европы" та "Русской Старины", а щиро великоруські губернії Ярославська, Владимирська тільки по 45 прим., а такі дорогі журнали пренумерує більше панство, ніж середня верства. Наше дворянство не обизянствує, не грається в англоманію та в спартанство, зате воно вивихнуте в других відносинах, далеко поважніших, – в національних: воно дуріє, хоч-не-хоч, од кацапоманії. Ця вивихнутість далеко шкідливіша для краю, ніж якась великоруська англоманія: вона одтягла в Україні літературні таланти, вкрала в нас Гоголя, задержала розвиття української літератури (це все одно, що задержала проґрес), одрізнила дуже далеко українське панство од народу, вбила в йому український патріотизм, зробила його безособистим і апатичним в політичних стосунках, – словом сказати, зробила з його ні рибу, ні м'ясо, ні Богові свічку, ні чортові кочергу.