Іван Нечуй-Левицький - Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки... А що буде, як засядуть в канцеляріях, в губернаторствах та міністерствах старообрядці, котрих в Росії 11-ть мільйонів, ті розкольники, що й досі не курять тютюну, не їдять картоплі, не п'ють кави, не сядуть їсти з однієї миски з православним? Що заспіває нам ця третина великоруської нації?

Наші московські брати-слов'яни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народу, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській. Вони придержали розвиття вищої нашої верстви, бо й вона колись багато втеряла часу, поки вивчилась в середніх школах по-великоруській, втеряла часу, може, не на один десяток років. Скільки загаяли часу наші ученики, скільки списали паперу, поки вдовбали собі в голову ту одну букву Ђ. Тепер Москва придержує розвиття української літератури, самого вищого коаґента цивілізації, а разом з тим придержує виріб і самого українського літературного язика, для чого треба праці й напруги талантів, силкування цілого покоління письменників, помочі школи, свободи видавати вчені журнали і наукові книжки. Нас задержують зумисне, бо дозволяють друкувати українські книжки два-три роки, а забороняють десять років: попустять віжки, зараз-таки й смикають назад. Ми зостаємось позаду в розвитті не тільки од Європи, але навіть і од західної слов'янщини, навіть од Болгарії, де, як виявилось тепер, турки не забороняли болгарам закладати народні й середні школи. Україна зостається в розвитті і позад Великоросії, бо там більше народних шкіл, і вони більше корисні для народу, бо вони на народній мові. Великоруський народ розуміє своїх вчителів і шкільні книжки на своїй мові, наш народ мало або нічого не розуміє в великоруських та ще й до того щиро народних шкільних книжках, як "Родное слово" Ушинського, котре й учителі читають за помочею академічного великоруського лексикона. Український народ зостанеться і позад польського народу, і литовського, і грузинського, і навіть позад казанських татар, бо всі ті породи вчаться в школах на своїх мовах: це наше лихо, – що ми слов'яни, що ми близькі до великоросів. Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтеліґентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти – і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить домагатись права свої національности, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-проґресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна.