Іван Нечуй-Левицький - Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Між письменниками теперішньої найновішої школи на Великій Русі дуже мало таких, що виключно описують саме тільки життя сільського народу. Н. Успенський написав невеличку книжку коротеньких сценок з народного життя; Решетніков видав дві-три повісті та Потєхін недавно помістив в "Вестнику Европы" три повісті з життя сільського та фабрицького. Окрім того в журналах подекуди трапляються повістки або більше ескізи народного і навіть старовірчеського життя. Школа народних великоруських письменників дуже омежована й слабенька... не зважаючи на те, ця найновіша школа стала на правдивому ґрунті в описуванню народного життя після знесення панщини. Вона стала не тільки реальною та національною, але й трошки народною. Ці письменники заговорили в своїх творах потроху язиком сільским, мужичим, котрий дуже непохожий на літературний великоруський язик. Вони внесли в свої твори провінціялізми, народні ідіоматизми, почали підроблюватись під мотиви народної поезії, вносити ліричні та епічні поетичні форми усної народної поезії, народного язика. Успенський, Решетніков, Печорський вживають, замість літературних форм язика, народні, наприклад: "хоч" – замість "хоть", "жисть" – "жизнь", "покеда" – "покуда", "с розсудку сшибен" – "сумашедший", "сустерпеть" – "вытерпеть", "ходчей" – "скорее", "хлобыснуть" – "ударить", "энтот" – "этот". Такими народними словами сповняє свої етнографічні твори і Максимов. Це початок нового чисто народного прямування в великоруській літературі. Перегодя такі слова, такі мужичі вирази запанують в цілій літературі, як тільки вона пічне все більше та більше демократизуватись. Журналам не сподобався такий язик нових народних письменників; вони підняли проти їх ґвалт, але це нічого не поможе. Правда візьме своє.

Окрім народної форми і духу народної поезії, нові народні великоруські письменники внесли в свої твори і правдивий вміст; вони почали описувати народ таким, який він в натурі, з усім його добродійством і лиходійством і з його недостачею, з добрим і злим боком його життя. Вони не потаїли його недобрих норовів, але при тому трошки освітили свої твори новими ідеями суспільними, наскільки можна освітити їх в Росії. Вони натякнули на експлуатацію мужика кулаками, поліцією, фабрикантами, панами і трошечки – духовенством. В творах цих письменників потрошки виявилась жизнь великоруських селян, їх сім'яна община, відносини голови сім'ї до дітей та онуків, їх заробітки, їх промисли, їх фабрицька робота.

Чи годиться ж для України ця школа народних великоруських письменників? Чи принесе вона яку-небудь розумову користь для українського громадянства, а найбільше для українського народу? Ми скажемо, що вона не має цивілізуючої вартости для України.

Як ми бачимо, великоруські поети, белетристи та етнографи мало звертали вваги на народну жизнь, мало писали про народ, а ще менше написали такого, що великоруський народ може читати й розуміти, як, нпр., ескізи Н. Успенського або "Подлиповцы" Решетнікова. Другі, як Григорович або Тургенєв та Некрасов, писали тільки ради народу, а не для народу. Але з того, що вже написано, ми можемо довідатись, що воно не годиться для України.

Життя великоруського народу, навіть гадаючи по тому, що написано про його, дуже не похоже на жизнь українського народу. В повісті Григоровича "Рыбаки" описана великоруська сім'я над річкою Окою, всередині Великоросії. Сім'яний побут трохи зачепив і Потєхін в повістях "Около денег", "На миру", Писемський в "Батьке". З цих творів ми бачимо, що великоруська сім'я склалася зовсім інакше, ніж українська. Вона складається часом з сорока або й більше душ. Сини не діляться і остаються жити при батькові з своїми жінками, з дітьми. Вони живуть в надвірних хатах і вся така здорова сім'я покоряється батькові, одному голові, одному хазяїнові. В сім'ї рибалки Глєба Савинича живуть сини, котрим по сорок літ. Вони мають своїх дохожалих дітей і все-таки вони в свого батька слуги, наймити, не мають права розпоряджатись грішми, одежею, худобою, своєю працею. Це діти – в сорок літ, бо ними батько командує, як малими хлопцями. Ніхто в сім'ї не має своєї волі – всі раби; один голова – батько з нагайкою в руках. Жінка, невістки, це неначебто й не люди. В великоруській сім'ї панує страшний деспотизм батька. Там немає ще особистої волі, волі кожної людини, як чоловіка. Дохожалим синам Глєба стало важко зносити батьківський деспотизм і вони, проти волі батька, одрізняються од його, щоб стати вільними хоч на старости літ... В економії така общинна сім'я може вигідніша, але вона давить право особости. Така сім'яна община чи задруга є ще в Сербії, але вона там уже розпадається, бо сини, а більше того, невістки не можуть знести батьківського деспотизму. На Україні такої сім'ї вже нема: вона вже розпалась і вступила в другу фазу. На Україні тепер панує право особости: син зараз одрізняється і ставить собі хату. З творів великоруських письменників великоруський народ може дорозумітись до права особистої волі, а для України ця річ вже зовсім непотрібна. Для нашого народу треба намалювати його сім'ю, розділяну й розбиту, з дуже широким принципом особистої волі. Для України треба вже йти далі в повістях і показати нашому народові на можливу і неминучу третю фазу сім'ї, а більше того – общини свободних сімей: при волі кожної особи, при її широких правах показати, щоб сім'ї знов скупились, згорнулись докупи, для економічної вигоди, для громадських економічних інтересів. Це завдання для наших белетристів та економістів зовсім інше, ніж в Великоросії, де приходиться або розбити сім'яну общину, або навчити людей розуму свого особистого людського права, без руйнування старої сім'яної купи, що дуже трудно. Тим-то показані нами великоруські твори не підходять під жизнь нашого народу. Він навіть не зрозумів такої чудної для його сім'ї, де в 40 літ сини – вже сиві, повинні слухати батька, як малі діти. Ми вже не говоримо про "снохачество" (сноха – невістка) в великоруських сім'ях, де старий батько, в час одходу синів на заробітки, живе з своїми невістками. Це щось дуже дике для нас. В повісті Потєхіна "Около денег" один фабрикант, випровадивши з дому сина в дорогу, іде з своєю невісткою в город, живе там з нею в гостинниці довгенько, купує для неї цінні подарунки, як для своєї коханки... Словом сказати, сім'яна жизнь великоруського народу ще стоїть в першій фазі, дуже патріярхальній, а українська сім'я перейшла вже в другу фазу. Сім'яний побут на Поліссі, в так званій Білорусі, так само такий, як на Україні, як ми бачимо з писання Максимовича "Обитель и житель в Древней и новой Росии", що доказує, що наддніпрянці і білорусини – один народ. Великоруські повісті про такий побут великоруського народу мають для вчених українців інтерес етнографічний, чисто вчений, а для українського народу такі повісті зовсім непотрібні: вони будуть говорити йому про те, чого в його жизні вже нема, й од того конечне не матимуть на його навчаючого цивілізуючого впливу. Деспот батько і раби сини та дочки, та й сама хазяйка – це все буде здаватись для його чудним, дивовижним.