Іван Нечуй-Левицький - Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Так-то кожда сьогочасна література повинна покласти собі основою три принципи: реальність, національність та народність. У всіх європейських літературах вже до того діло йде – в одній більше, в другій менше. В Франції з Віктором Гюґо замре старий романтизм, з Е. Золя, Флобером, Доде, Ґонкурами, Шатріяном виступає на сцену реальне, національне й народне прямування. В старих європейських літературах народне прямування трудніше прищіплюється, бо воно мусить видержувати боротьбу з давньою, багатою талантами, традицією; в нових слов'янських демократичних літературах народність в літературі йде скорішою ходою (окрім польської), а в українській або, напр., в чеській, вона зразу запанувала в літературі майже інстинктивно; їх вивів на сцену сам мужичий, сільський язик.

Література, основана на трьох показаних нами принципах, має для нації велику вагу і тільки така література, а не інша. Клясична література була просто іграшкою панів та царських дворів, або їх наймичкою, бо мусіла кадити для їх фіміям в одах, в панегіриках. Романтична література зробила не більшу службу для громади: вона так само забавляла панську фантазію чортами, кладовищами, відьмами, монастирями, лицарями, поки зовсім не найнялась в наймити попам, єзуїтам та панам-централістам. Література реальна, але без народної підкладки, буде служити тільки вищим верствам громади і стоятиме осторонь од маси, од народу: її народ мало розумітиме, або й зовсім не зрозуміє, бо там він не знайде нічого рідного для себе – ні форми своєї усної літератури, ні вмісту, ні духу. Тимчасом народність в літературі по формі й по вмістові зробить доступнішими для народу навіть такі літературні твори, в котрих буде описана жизнь вищих верств людського громадянства. І тільки реальна, національна та народна література разом в трьох принципах може стати в великій пригоді для всієї нації зверху донизу: може мати велику вагу і великий вплив. Така література буде правдивим, не хибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе, яка вона є, роздивиться на себе, оцінує себе. Ціла нація в такій літературі може примітити свої достоїнства і свою недостачу, свій добрий бік і свої хибности; знайти похвалу собі чи ганьбу. Тільки така література матиме великий вплив як на розумове розвиття, так і на соціяльну реформу громадянства, бо вона покаже соціяльні відносини високих верств до середніх та нижчих, панства до мужицтва.

Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міцнішати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім ґрунті добувати собі матеріял і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим або позиченим в інших старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих паперів, переїдених мишами, якою пишуть люди старої партії святоюрців та москвофілів галицької та угорської Руси.

Що ж тепер сказати про ту прояву на світі, коли силою пересовують літературу одної породи з її етнографічних границь на етнографічну територію другої породи? Ми назвемо таке пересовування некорисним, непотрібним. Ми назвемо його недобрим ділом в тім разі, як силою пересовують літератури однієї породи на породу іншу. Література вищих європейських пород і непрохана сама по собі йде між народи молодші, нижчі по культурі, бо вона має силу. Про великоруську літературу того не можна сказати. . . Нам потрібна своя українська література.

-------------------------------------------------------------------

1 Ми не можемо не докоряти великоруським вченим, котрі в своїх "Историях русской литературы" без сорому мостять давню у країнську літературу київського періоду: і Феодосія Печорського, і Нестора, і Кирила Туровського, і "Слово о полку Ігореві", і київських вчених, що вийшли з Київської академії: Симеона Полоцького, Мелетія Смотрицького, Славинецького, Димитрія Туптала. Їм треба починати свою "Историю русской литературы" з великоруських билин, новгородських та псковських літописів, а потім переходити до Серапіона Владимирського, "Слова" Даниїла Заточника, до "Мамаєва побоїща" та Максима Грека, Курбського, Івана Грозного і не зачіпати Нестора, "Слова о полку Ігореві", "Руської Правди". Треба сказати, що великоруські вчені в своїх "Историях русской литературы" дуже неконсеквентні. В Караулова, Галахова, Порфир'єва, О. Міллера ви знайдете всю давню українську літературу візантійську і трохи схоластично-клясичної, але зате про українські колядки не знайдете нічого; про українські народні пісні, на цілий том великоруського народного виділа, півлисточка; не знайдете й помину про козацькі українські літописі Самовидця, Величка, про Климентія, Сковороду. Нову українську літературу, писану по-українському: Котляревського, Квітку, Куліша, Костомарова, Шевченка, Вовчка, Стороженка – вони зовсім уже не приймають в свої руські історії. Коли не приймаєте Самовидця, Квітку, Шевченка, то нащо, берете собі Нестора, Вл. Мономаха, "Слово о полку Ігореві"? Треба пригадати ще чудніший факт: в Польщі декотрі учителі польської словесности були загарбали собі в свою літературу "Слово о полку Ігореві," Нестора і ввесь київський період, маючи його за польський, але як москалі наїхали в польські гімназії і навезли в своїх великоруських "Історіях літератури" того самого Нестора й "Слово о полку Ігореві", то польські учителі хоч-не-хоч мусіли повикидати київський період з польської літератури. Наскочила коса на камінь, і виявилось, що й поляки і великороси просто граблять українську літературу то в границях 1772 року, то XI віку. Се виходить якась географічна література! Так само роблять великоруські історики з українською історією! (Прим. І. Нечуя-Левицького).