Іван Нечуй-Левицький - Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Краса дівоча й парубоча в українській народній поезії обмальовується окромними незвичайно пишними й поетичними фарбами. Про гарну дівчину кажуть, що вона гарна, як квіточка, як ясочка, як зірочка, як у саду вишня та черешня, як тополя, [як рожа] 6, як червона калина в лузі, як ла стівка, як зозуля в гаю, як сіно в годину, як мак, як сонце, як золото. Про гарне дівоче лице кажуть, що з його хоч води напийся, хоч видивись, хоч малюй. Про гарні дівочі брови кажуть, що вони тоненькі, як шнурок, як шовкова нитка, що вони гнуться колесом, що одна брова варта вола, другій брові й ціни нема; гарні очі описуються, як терен, вкритий росою, як вишня на дощі, гарні губи, як рожевий лист, як листочок барвінку, [солодкі] 7, як мед. Дівчина співає, як соловейко, як ластівка щебече. Гарний парубок обписується в піснях, як дуб кучерявий, як зелений байрак; в його лице рум'яне, вуси чорні, чуб, як барвінок, він рівний, як хвоїна, стрибкий, як живчик, як живе срібло, повний, як огірочок, чорнявий, як чорнобровець, гарний, як гвоздик, кучерявий, як васильок, як любисток, як барвінок, гарний, як повний місяць; як гляне соколом, орлом, то в дівчини серце в'яне, а на дівчині вінок цвіте.

Нам прийшлось би багато листів списати такими багатими епічними та ліричними формами української народної поезії та народного язика, коли б ми схотіли виписати їх з українських збірників народних пісень. Українські писальники повинні обсипати свої твори сими перлами народної поезії, як золотою ряскою. Вони дадуть їх творам гарячий поетичний народний колорит, і колорит живий, врівні з котрим твори, писані книжним робляним язиком, будуть похожі на мумії, з їх гнилими тисячолітніми покривалами, що пахнуть трухлятиною.

Третій елемент народности в літературі – то самий дух народної поезії, котрий доконечне чи так чи інак виявиться в творах національних писальників, котрих не можна навіть назвати народними, бо кожний автор – син свого народу, плоть од плоті його і кість од його кости. Більша чи менша сила народної фантазії, народного серця, естетичности одкинеться в творах писальників проти їх волі. Найзначніша прикмета української народної поезії – то глибоке чуття, котре проходить через кожну народну пісню і зачіпає в серці глибоку думу, піднімає тиху задуму, але не безвихідне горе, що не має жодної надії. Та глибока душевність дуже виразно одбилась в Шевченкових творах. Естетичність українських пісень, а найбільше дівочих та жіночих, така висока, неначе їх складала натура не простого сільського мужика, а натура просвічена, з великим естетичним смаком. Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неґраціозних, навіть в річах простих, буденних, не тільки в делікатних; ніколи не дозволить собі сказати, наприклад, про соловейка або про дівчину, такими словами, як каже великоруська народна пісня: "Уж ты глупенький, нерозумненький дурак соловейко!" або: "Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!" ("Быт русск. нар. " Терещенка, л. 252).

Сама насмішкуватість, злість, проклін, жарт, сатира, що потрібують часом міцних, притискуватих слів, не виявляються так грубо, як, напр., в великоруських піснях, але прикриваються гумором, гарним дзвінким складом віршів. Звісні весільні пісні, в котрих дружки кепкують з старостів та світилок, покажуть нам різнь між українським і руським гумором народної пісні. На Україні дружки сміються з старостів:

Наш староста з міста,

В його голова з тіста,

Зуби з петрушки,

Очі з чернушки;

А на лиці діри,

Повлазили щури,

Голова сніпками вшита,

Борода ґонтом підбита.

Але зараз після таких жартів дружки, маючи природну естетичність, просять в старости вибачення:

Наш староста старенький,

Як голуб сивенький.

Великоруські дружки просто лають свата й сваху на всі застави:

Да тебе свату большому

На ступень ступить - ногу сломить,

На другий ступить - другу сломить,

На третий ступить, голову свернуть.

Да трясло бы тя, повытрясло!

Да сквозь печь провалитися!

Да в мясных щах (борщі) сваритися!

Я кладу жалобу что на сватью на большую,

На лукавую, на вилявую,

На змею семиглавую!

Семиглавую, семихвостую!

Чтобы тебе, сватьюшка,

Сыновей бы те розбойников!

Дочерей-посиделочек. . .

Умереть бы тебе, сватьюшка!

Се такі жарти великоруської народної музи, котрих українські свати не знесли б і мабуть би повтікали з хати, попереду прочитавши дружкам прозаїчну молитву.

Духовність та широка свобода особости кладуть на українську народну поезію дуже характерний колорит, котрим вона дуже одрізняється од своєї великоруської сестри. В українській народній пісні поезія піднімається вгору, як птиця під небо. Вона ідеальна. Вона ніколи не черкається крилами об грубі матеріяльні інтереси, а коли черкається, то поминає їх як недостойні. Великоруська народна поезія не цурається матеріяльности. Північний черствий практицизм натворив таких епічних дуже непоетичних форм, яких зовсім нема в українській мові та в поезії. В великоруських піснях про гарного парубка говориться, що він: "поглядит, как рублем дарит". На Україні се буде зовсім навиворіт: про злого чоловіка кажуть, що він "гляне, неначе п'ятака дасть!" Гарна дівчина в Великоросії співає про свою красу: "Я ступить – ступлю во сто рублей; а другой ступлю – во тысячу; а уж третьему – и цены нет!" Про парубка співають: "Он из гривенки на гривенку ступает; с полтинничком (півкарбованця) по улице гуляет, целковиком (карбованцем) вороти запирает, по пяти рублей девушек дарит!" – Така картина, де парубок ступає по гривнях, в українських піснях неможлива річ і не мала б жодного ефекту. Якби в теперішніх жидів була народна поезія, вона намалювала б якраз такі ідеали. Гарний парубок в великоруських піснях обписується такими фарбами: