Костянтин Москалець - Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Кожна з трьох частин «Історії і культури» Вадима Скуратівського (Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996) має свою головнішу статтю, свого роду центр тяжіння, довкола якого обертається решта текстів. Так, скажімо, в першій частині ним є повністю актуальна й сьогодні стаття «Шевченко в контексті світової літератури». Попри невеличкий обсяг вона містить потужний енерґійний і евристичний заряд, спонукаючи читача принципово інакше сприймати давно, здавалось би, відомі феномени, що їм якраз через їхню звичність збаналізоване, профанне сприйняття колективної свідомості надало невластивого забарвлення, а отже й значень (взяти хоча б травестійні переробки «Заповіту», що їх — на відміну від самого «Заповіту» — обиватель знає напам'ять зі шкільної лави, або «шевченкопоклонство», розпалюване молодою державою не гірше за «ленінопоклонство» старої, або новочасні спотворення доксографами «Киевских ведомостей» тонких психоаналітичних спостережень над амбівалентністю семантичної і символічної структури світогляду Лесі Українки чи того ж таки Шевченка).

«Що є мірою вселюдської величі Шевченка, в чому значення його творчості як однієї з найбільших величин світової літератури?» — застановляється дослідник над питанням, яке виводить нас за фантасмагоричні межі, категорично накреслювані колись радянським літературознавством. Втім, питання це належить — як питання про цінність — до проблем філософської антропології, а не літературознавства. Саме як антрополог-історіософ і постає Скуратівський у більшості статей «Історії і культури», відверто заявляючи, що він не історик, не науковець, маскуючись за майже довільно обраною персоною «людини з театру». Він не історик. Він мислитель, який, стисло оглянувши весь цей «театр» Нового часу, резюмує: «Література була підмінена німотою мас… Саме Шевченко вперше в історії (і не літератури, а людства) порушив цю тисячолітню німоту, саме через нього вперше прохопилася словом, а не лише криком… „субстанція пекла“». Відтак, це вже була не література «про пекло», як у Данте, а саме пекло стало літературою, невимовне й неприйнятне — цінністю.

Оця зіркість до моментів перетворення буденного, «пекельного», меншевартісного на потрібне, ба навіть обов'язкове, є однією з характерних, кажучи його ж таки словами, «основоположностей» творчого бачення Скуратівеького; увага, скерована на «другорядних» авторів і «марґінальні» явища, підсвічена рідкісною, дієвою ерудицією, вихоплює з нагромадження буттєвої маси і розрізнених на перший погляд історичних, культурних, літературних фактів те, що є важкодосяжним і направду цінним: зв'язки між ними. Часто дослідник обмежується лише запитаннями про такі зв'язки, можливі за певних обставин, але ці живі, смислотворящі запитання не менш функціональні за «готові» констатації, а проблеми, висвічені таким подеколи екстатичним викликанням-випитуванням історії та культури, можуть стати темами ґрунтовних наукових досліджень. Втім, у синтетичних есеях і статтях Скуратівського з їхньою, річ парадоксальна, ліричною субстанцією важко відокремлювати ті чи інші теми, тези або гіпотези; ці тексти звучать на повний голос лише тоді, коли їх сприймаєш як свого роду ідеограми, як єдину тканину цілісного сюжету. Окремо взята теза: всі європейські «жакерії» закінчувалися поразками, окрім української XVII століття — наскрізним лейтмотивом проходить через кілька текстів збірника, по-своєму організуючи конкретний матеріал, — хай це будуть роздуми над Квітчиним «Паном Халявським», культурологічний пеан Києву, чи один із найпанорамніших есеїв збірника «Українське бароко», — щоразу виопуклюючись іншими аспектами й несподіваними взаємопов'язаннями (Квітка — і Вернадськнй; антропоцентрична культура історії на Заході — і позаісторична культура Абсолюту в Україні тощо).

Ще один жанр Скуратівського складають дослідження українського міфу та основних енерґійних вузлів національної міфотворчості, починаючи від міфологеми «світового дерева», явленого у пролозі до «Лісової пісні» Лесі Українки. Здається, доля цього дерева, яке символічно представляє архітектуру і структуру всесвіту, зображена у драмі-феєрії, складає стрижневий сюжет не тільки міфології, а й української історії та її філософії: «Людська темнота і жадоба у „Лісовій пісні“ вже рубає не просто ліс, а саме онтологічне, космічне коріння людського ж існування».

З властивим йому талантом інакшого бачення звичних речей автор розглядає «інтенсивність народоприсутності» на початку XX сторіччя, яка в українському варіанті продемонструвала волю до синтезу, проявлену, з одного боку, духовною спрагою й ентузіазмом збунтованих мас «пекла», а з іншого — відкритістю до них старої культури. Однак світоглядно безплідний вплив «третього світу» (якому присвячена відома праця Хосе Ортеґи-і-Ґассета) перешкодив здійсненню небаченої культурної моделі: «Міщанське мертве море, де людина з народу втрачає з останнім органічні зв'язки, ні на крок не наближаючись проте до споруд, зведених тисячоліттям світового культурного поступу — ось антисвіт, у якому великі синтези спотворюються, підміняються, а то й просто оббріхуються». Відтак, історична й міфологічна «кріпаччина», уособленням якої нині є «колгоспний монстр», а умовами монструального існування — відсутність радикальних, насамперед економічних реформ, залишається нескасованою. «За тих реформ кожен „мітоносій“ здобуде-отримає те, що таїться на самісінькому семантичному дні його леґенди», — передбачає Скуратівський, переглянувши сьогоденне побутування східно-, південно- та західноукраїнського «міфів» («Зі спостережень над сучасною українською „мітологією“»).