Костянтин Москалець - Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

…Політика вбивала Стуса, релігія поезії животворила, він стояв на межі між двома безоднями, власне, сам був цією межею — і вже незадовго перед смертю, за кілька років перед кінцем Стус починає писати дивовижні листи додому. По суті, це останні його свідчення, і тон цих листів настільки оглушливо тихий, усміхнено-байдужий до всього, що сталося, впізнаваний і невпізнанний водночас, що, читаючи їх, відчуваєш потребу, аби такі листи — навіть такі, покреслені й понівечені цензурою, — ніколи не закінчувалися. Якраз цього періоду найбільше стосуються слова Юрія Луцького: «Перед нами не естет та інакодумець-інтелектуал, а жива людина в межовій, крайній ситуації, віч-на-віч зі смертю». Звичайно, нечувана для Стуса стриманість до певної міри пояснюється його бажанням пройти цензурний бар'єр; але оцієї погідності ранньої осені духу, який «сам у собі і собою ж врівноважений і вилагіднений», духу викшталтуваності й цілковитої випрозореності не дасться витлумачити жодними зовнішніми чинниками. Йому сняться віщі сни, у яких він прозріває те, «чого не міг збагнути при світлі розуму» (до речі, візіонерські стани у Стуса заслуговують окремого розгляду, зокрема, такі провидчі вірші як «Був віщий сон: немов на катафалку…», де поет, на мою думку, описує власне перепоховання). Йому сняться прекрасні прозові сюжети, яких він уже ніколи не втілить. «Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову — на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар, …як сяєво жар-птиці. …Я думаю, що й 1/10 з того, що я міг би зробити, я вже не реалізую» (до дружини, листопад-грудень 1984). Він безпомилково відчуває наближення смерті й починає готувати до цього рідних. Читаючи все це, розумієш, що потаємне, мовчазне й непомітне дозрівання кшталту завершилося, як завершилося й «самособоюнаповнення» — цей Стус повний собою по вінця. Його передсмертні листи пишуться вже не з «безодні сходу», до якої він вирушив у січні 1972 року — це послання з того Сходу, який не збігається з жодним географічним або історичним пунктом. «Така рівновага на Сході», кажучи словами з його вірша, буває тільки перед народженням нового дня. Зважившись одного разу вирушити до цього Орієнту, ти вже ніколи звідти не повернешся, принаймні, протягом людського життя. «Можна сказати — все в мене є, хоч і не маю нічого», — підсумовує він це життя в останньому листі до матері, до кінця залишаючись вірним парадоксальному стилеві й собі, вміщаючи в цьому собі повноту життєсмерті, Заходу і Сходу, осердя хреста, де всі початки й кінці зійшлися разом. Вірші, які не потребують запису, є різновидом або виявом тієї святості, яка не потребує канонізації. Їх уже не відберуть охоронці, не внесуть до звинувачувального вироку прокурори й не використають у політичних іграх прокуратори. Їх ніби й нема, цих віршів, але вони є. Вони просто спадають на голову, як літні дощі, більше не потребуючи запису. Щоправда, вони є настільки інтимним Божим даром своєму поетові, що їх ніколи не прочитаємо і ми. От хіба що самі зважимося одного разу вирушити в паломництво на Схід, який є правдивою та незрадливою вітчизною кожної душі, що пам'ятає про це.

Вірш Володимира Кашки.

Один раз — те саме, що жодного разу (нім.).

В тексті цитуються хоку Мацуо Басьо в перекладах Г. Туркова.