Костянтин Москалець - Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Так, скажімо, не поталанило поняттю «дискурсії», винесеному в заголовок рецензованої праці, одному з центральних робочих термінів Гундорової, потрактованому дещо спрощено (як свідчить хоча б ототожнення «мовомислення» Ігоря Костецького з «дискурсією» Мішеля Фуко) й окресленому зокрема обтятою цитатою з передмови до «Слів і речей» російської дослідниці Н.С. Автономової (не Автомонової, як вказано у бібліографії; до речі, іменний покажчик, як на наукове видання, складений недбало, деяких згадуваних у примітках авторів — як от О. Ільницького або О. Бартко, с. 103–104, — там нема, зате чомусь є І. Андрусяк; натомість ви не знайдете Хвильового на с.70, ані Гайдеґґера на с.189, куди з невідомих причин покажчик відсилає). Характерною прикметою нерозуміння думки Фуко є якраз те, що Гундорова редукує в Автономової: «Дискурсія — це… область умов можливості мови й пізнання»; область, можливо, недосяжна, де онтологія і семантика збігаються; слід одразу ж зазначити, що мова — це ще не семантика, так само, як мислення — це не онтологія, тому неологізм Костецького вказує на інший феномен, аніж той, про який ідеться у Фуко.

Сумнівною є і та операція, яку дослідниця проробляє з «духовною ситуацією сучасності» Карла Ясперса. В Ясперса (ідеться про побудову духовної ситуації сучасності, мета якої — «не замкнений образ створеної картини буття». Авторка ж, рецитуючи німецького філософа, говорить своєю чергою про «замкнутий образ історії», ніби не чуючи принципової різниці між словами «буття» та «історія». Окрім того, в Ясперса цей фрагмент стосується його філософської стратегії в даному, конкретному творі («Духовна ситуація сучасності», 1931); тимчасом дослідниця похапливо й без жодних прояснень свого наміру (якщо не вважати за обґрунтування легковажне «можна»: «Український естетичний модерн початку XX ст. можна розглядати історично, а можна — екзистенціально, в категоріях „духовної ситуації сучасности“») користується ексклюзивним Ясперсовим терміном як продуманою (на жаль, не Гундоровою) й усталеною категорією; за цим користуванням проглядає певна претензійність і, в ґрунті речі, наївна позиція.

Тому годі збагнути й подальшу констатацію: «Модерністська естетична самосвідомість в українській літературі, сприйнята в межах духовної ситуації, засвідчує чимало опозицій і ототожнень». У межах якої духовної ситуації? В межах Ясперсової праці, яка жодним чином не торкається українського і літературного контексту початку XX сторіччя? Хіба духовна ситуація — це щось одне й те саме, субстанційне, дане на всі віки? Для того, хто відважиться дочитати твір пані Гундорової до кінця, краще зразу ж відмовитися від таких запитань: кожна наступна сторінка продукуватиме їх у майже необмеженій кількості. Як може «поняття істини» (на щастя, здеконструйоване постмодерністськими/постструктуралістськими методами аналізу) приписувати існування стилю? Що є істина? Де саме в модерніста Томаса С. Еліота «поняття істини» застосовується як припис? І чим, у такому разі, відрізняється від цієї зловісної авторитарної «істини» «концепція постмодерности, яка задає нову парадигму мислення»? Хто він, цей гіпостазований Постмодернізм, який «переосмислює», «обіцяє», «дає змогу осмислити», «декларує себе толерантним», «дозволяє розглядати», «відкриває», «не прагне», — і все це Він витворяє не на одній тільки 55-й сторінці? Чи це, бува, не «знову Батько» (Шевченко-Ленін-Сталін-…)? «Ні, це не Він», — запевняє дослідниця, але після процедур, що їх вона «задає» текстами Гайдеґґера, Фуко, Ясперса, їй важко повірити. Втім, авторка й не потребує нашої довіри ачи інших старомодних речей; категоричний тон «ПроЯвлення і Слова», відсутність будь-яких питань, не кажучи вже про нерозв'язні, свідчать про те, що для неї вже все сталося; питати й сумніватися можна було колись, за архаїчного модернізму; а тепер від читача вимагається одне: слухати/читати і — слухатися.

Неабияке зачудування викликає одна з найкричущіших «накладок» авторки, а саме: зараховування загальновизнаного антимодерніста Франка до новоствореного нею канону модерністів. Певна річ, Франко — постать неоднозначна, але звинувачувати в «естетико-філософському синтезі» незграбне мавпування декадентського дискурсу, який для Франка був різновидом сказу (точніше, віспи) і вбачати у і відверто пародійних рядках: