Костянтин Москалець - Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Зайве й говорити, що кожне таке діяння є викінченим, позаяк воно дійсне, отож безмежним. Відтак, ані «гріх», ані помилка більше не витісняються зі свідомості, щоб пригнічувати потім її ж таки з марґінесів Утгарду, а усвідомлюються нею як властиві вияви цілісності твого Мітгарду, твоєї Європи, юної стародавньої Європи, призахідної, густо-вишневої Abendland із чорними й золотими, пурпуровими й білосніжними сльозами та серцями. Це Європа духовних і рицарських орденів, Європа Трістана та Ізольди, Нібелунгів і Бургундії, Європа Бройґеля і снігу — і новий міф про неї, без-людну. Якраз людське суспільство, а не релігія, є нав'язливим неврозом, хворобою мого «я», хворобою мого невідомого Бога. І ніколи я не відчував єдності зі світом людей, і ніколи я не почувався ї х н і м, і ніколи вони не були моїми. Я жодного разу не відчув містичної причетності до жодного колективного людського тіла. Все життя я відчуваю як п р а в д и в и й стан свою чужорідність людям, їхній єдності і роз'єднаності. Я не хочу уподібнюватися людям. Я не хочу бути подібним на себе у їхніх очах, а відтак, мати собі подібних, входити в контакт із цими зачумленими, небезпечними або просто невиліковними на «людину» істотами. Ліпше вже уподібнюватися знехтуваному ними Богові, якого вони теж захотіли уподібнити собі. Чому я повинен вислуховувати їх і взагалі б а ч и т и, чому мене повинні цікавити їхні справи, думки і слова, коли це все одно примарні думки та справи, коли ці слова — безпредметні? Страшна та рефлексія, де я дозволяю собі дивитися на себе, слухати себе тощо очима і слухом і н ш и х, — бо цим самим автоматично розкриваються всі мої брами, щезає автономність і «я» роблюся незакінченим, тобто обмеженим, замість того, щоб залишатися безмежним у своїй викінченості, бо відтоді закінчення моє в тисячах тих, хто присмоктався до мене як п'явки. Означення «замкнений у собі», «мовчазний», «некомунікабельний», «неприступний» та споріднені з ними несуть на собі у соціальному сприйнятті неґативні коннотації — і це закономірно: адже подібні означення є знаками неналежності, знаками того, що тут немає чим поживитися. Троянда також замкнена у собі — і навстіж собі розчинена; в її початку — її кінець. Знаєш, чому Ісус говорив: «Будьте як діти»? Тому що діти ще не стали людьми у повному значенні цього слова. Вони — інакші.

Я.«Най би хоч баранчики ніколи не виростали», — журився Іван Малкович.

Ти.Уникнути законів отари, уникнути загрози натовпу, бо ж кажучи по правді, людина в однині взагалі не існує: в однині існують діти Божі і святі, а «людина» з'являється тоді, коли з'являється множина. «Людина» у множині — ось той звір, що має бути подоланим. «Хто тямущий, хай злічить число звіра, бо це — число людини», — сказано в Одкровенні. Троянди не шукають посередників і помічників, коли приходить пора квітування; вони просто квітують і цього нічим не замінити, і не уникнути цього. Як людині врятуватися від людини, — ось питання, на яке ніхто з людей не знає відповіді — і не взнає, між людей залишаючись.

Я.А ще більша загадка — як врятуватися б е з людей.

Ти.Під час подорожей нас, безпритульних, ловлять лихі ловці душ і ми розчиняємося т у т майже до останку, втрачаючи ласку і прихильність великих буденних речей. Треба встати і вийти з тутешності блукань; «уставайте, ходімо звідси!» — гукає Ісус. Ходімо. Але к у д и? Хіба прийшовши десь т а м, ми не скажемо знову: нарешті ми т у т? Хіба тутешність не повсюдна й повсякчасна? Навіть «не-я» приходить у присутність с ю д и, а не деінде в «не-тут».

Я.Прикро, що Ісус не читав Гайдеґґера.

Ти.Троянда, знаючи про тутешні умови пере-бування, не подорожує з місця на місце, вона р о с т е, створюється, стає і є собою тепер. У соціальному трактуванні слова «хтось» (сутність когось) я є ніким. Вважати себе «кимось» — означає роздвоєння особистості, безвилазна закутість у «природній» настанові, погляд на себе очима юрби, означає відчуження від себе, нескінченну, виснажливу рефлексію і втрату самості. Як умію, так і живу. Нікомуненалежність — це відсутність системи, яка б примушувала робити саме такий — як у мурашки або бджоли, буддиста або католика — вибір. Хоча я сумніваюся, що в світі існувала бодай одна людина, яка б сповна підкорилася і вмістилася в нав'язану або о б р а н у систему; якби існувала бодай одна така структурована системою людина, її існування слід було б визнати цілком виправданим. Але жодна система не може визначити того, щó і як людина бачить насправді, і в цьому полягає невеличке алібі людини.