Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Т. Д.: Чи не основними концептами буття, яким Ви віддали належне, є «автономність особистості», «нікомуненалежність» та «інакшість». «Келія Чайної Троянди» — своєрідний трактат про «нікомуненалежність». Чи не вважаєте Ви, що «нікомуненалежність» — все ж виключно теоретична модель, яку на практиці втілити неможливо?

К. М.: На мою думку, виключно теоретичних моделей у цій царині не існує. Література, як і філософія (а поняття «автономії» належить до засадничих у філософії Канта), є діяльністю. Нікомуненалежності шукає кожний, починаючи з підприємця, який приховує прибутки від податкової, та закінчуючи віруючим, що домагається скасування ідентифікаційного коду, бо той код суперечить його уявленням про автономію. Юнак, котрий намагається уникнути служби в армії та уникає її, даючи хабара відповідному чиновнику, втілює свою нікомуненалежність на практиці, а не теоретично. Фільм «Сам удома» — це фільм про нікомуненалежність. «Келія Чайної Троянди» — не трактат (таким трактатом є радше моя поема «Для троянди», надрукована в другій збірці віршів «Songe du vieil pelerin»), це фіксація набуття досвіду нікомуненалежності, який з'являється внаслідок призупинення ангажованості. Синонімом нікомуненалежності є свобода. Якщо її неможливо втілити на практиці, чого тоді варте життя — і сама практика?

Т. Д.: Наскільки природною є «інакшість»? Що це — обраність, міченість Богом, приреченість, альтернатива?

K. M.: Інакшість — це автентичність. Кожна автентична людина є інакшою. У цьому полягає її обраність, і приреченість бути собою, і все, чого вона хоче й не хоче — усе є її власним. Страждання, радощі, натхнення, хвороба, смерть. Натомість у «людях» уся ця приватна й невідчужувана власність розчиняється, нівелюється, спотворюється. «Люди» — це категорія Гайдеґґера, добре описана ним у «Бутті і часі»; інколи її перекладають як «Хтось».

Т. Д.: «Інакшість» читач витлумачує, зокрема, і як унікальність. Бути таким, як Сейм, як надвечір'я властиво не кожному, назагал люди похмурі, галасливі, злі, жорстокі. Звідси «привітна байдужість» до них автора щоденників. Але чи можливе «буття сповна» у відмежованості від людей — чи лише так воно й можливе?

К. М.: Привітна байдужість не завжди й зарадить. Подивіться на знімки тортур, які застосовують американські військовики у в'язницях Іраку, почитайте про способи катувань в українських СІЗО або про досягнення російських військ у Чечні — і Ви переконаєтесь, що насправді людей значно менше, ніж нам здається. Людина — це лише можливий напрямок, дороговказ, довго-довготермінове завдання, поклик, але не наявність. Людьми стають — а потім перестають ними бути. Я надивився цих перетворень донесхочу за два роки служби в радянській армії. Процес олюднення все ще триває, він часто супроводжується регресією до озвіріння. Тому для розрізнення я пропоную застосовувати лапки: люди — і «люди». Для того, щоб стати людиною, слід відмежуватися від «людей». Але це не означає, що ти мусиш відмежуватися й від тих, хто так само встиг визволитися від «людей». Рано чи пізно, але ти зустрічаєш тих, хто став собою — і вже не уявляєш себе без них.

Т. Д.: Сконцентрованість на собі, фіксування рефлексій — це прояви інтровертності К. Москальця? Вам притаманна схильність до самозаглиблення, самоаналізу, інтенсивного життя у світі культури та сповільненого у дійсності?

К. М.: Я радше екстраінтроверт. Адже я вмію не тільки заглиблюватися й аналізувати, а ще й випірнати, записувати свої рефлексії та не боятися видавати їх окремими книжками. Справжній інтроверт на таке не здатний. Щодо сповільненого життя в дійсності, то навпаки, воно часто бувало надміру інтенсивним, надміру «назовні», я просто спалював себе в безперервному спілкуванні, роздаючись навсібіч. Досить згадати той період, коли я кілька років працював у львівському театрі-студії «Не журись!», виконуючи власні пісні під гітару. Щодня сцена, щодня два концерти, зали по 300–500 чоловік, інколи навіть стадіони. За три тижні об'їхати цілу Англію, щодня даючи в кожному більш-менш примітному місті по концерту, спілкуючись із сотнями людей, — на таке жоден інтроверт не погодиться. Зрештою, і сам Юнґ, котрий запропонував цю класифікацію і блискуче описав усі варіанти характерів у «Психологічних типах», більше ніколи до неї не повертався. Автентична людина не є одновимірною.

Т. Д.: «Сполохи справжнього буття», яких так прогнулося, насправді не бувають частими, а з віком їх неминуче меншає… І все ж світлом яких «сполохів» осяяний недавній час?