Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Т. Д.: «Треба триматися далі, відповідаючи перед одним тільки Богом за всі свої слова, вчинки й думки», — це з Вашої «Келії Чайної Троянди», щоденника десятиліття (1989–1999). Обираючи такий шлях відповідальності перед Богом, дуже важко бути успішним у людському суспільстві сьогодні (тай не лише), де на пристосуванство, цинізм, олжу значно вищий попит, аніж на чесноти.

К. М.: Йдеться, знову ж таки, не про те, щоби бути успішним, а про те, щоби бути собою. Дехто знаходить таку самоідентифікацію в бізнесі або в політиці, де без цинізму й олжі взагалі нема чого робити. Хтось із них виграє, хтось неодмінно програє. Я ж не можу трактувати своє життя як змагання з кимось, просто тому, що воно в мене одне, і я не можу тішити себе ілюзіями, що коли програю цього разу, то в наступному житті обов'язково виграю. Життя — це не гра й не змагання за щось; воно і є оте «щось». Хіба цього мало… Водночас я не можу погодитись, що відповідальність перед Богом конче передбачає цілковиту безуспішність життєвого проекту. Радше навпаки. Це ще сто років тому переконливо довів Макс Вебер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму», та й не він один. Якщо ти сьогодні не відповідаєш перед Богом, то завтра ти відповідатимеш перед судом за скоєння кримінального злочину; це майже аксіома.

Із цинізмом і олжею теж не все так просто. Десь наприкінці 90-х я був заворожений Кантом, перечитав увесь його восьмитомник і любив мордувати друзів інтерпретаціями таких цікавих речей як «трансцендентальний синтез апперцепції» або «категоричний імператив». Я й досі захоплююся цією стрункою, красивою філософською системою, «витонченою, блідою мешканкою Кеніґсберга», як казав Ніцше, але в той самий час маю деякі застереження. Уявіть ситуацію: Ви стоїте перед будинком, у якому знаходиться Ваш найкращий друг. Раптом прибігає кілер, щоб убити цього Вашого друга, і питає, де він є. Ви можете сказати правду: мій друг — у цьому будинку, а можете вдатися до олжі, сказавши, що Ваш друг півгодини тому поїхав до Мексики. Тоді кілер і собі поїде до Мексики, а Ваш друг залишиться живим. Так от, Кант наполягає на тому, що треба сказати правду. Завжди і за будь-яких обставин. Старий викручувався до смерті, незважаючи на справедливу критику, і так і не погодився, що тут він не мав рації. Бо це означало би, що вже в самому фундаменті його витонченої системи, у «Критиці практичного розуму», чаїться загрозлива тріщина. Позаду нас — іще гарячий, мало досліджений, мало осмислений досвід життя в тоталітарному суспільстві, де отакі дилеми виникали щодня. Викликають до КГБ Михайлину Коцюбинську й кажуть: Ваш друг Стус казав отаке й отаке, робив оте й оте, Ви про це знаєте, підтвердіть, скажіть правду, інакше у Вас будуть неприємності. А вона каже неправду: ні, Стус такого не говорив, не робив, я цього не чула й не бачила. Внаслідок відмови говорити правду, її виганяють з Інституту літератури, цькують усе подальше життя, яке, поміж тим, для мене є вельми й вельми успішним, ба навіть зразковим. Тому я й кажу, що олжа та цинізм теж різними бувають. Просто їх треба використовувати за призначенням. А критерій відповідальності — значно гнучкіший і придатніший, ніж критерій успішності.

Т. Д.: Як примирити й чи можливо взагалі примирити високе й земне? Чи слід просто обирати дорогу й свідомо нести свій хрест?

К. М.: Я вважаю, що якраз земне і є високим. Зоряне небо над головою високе, бо ти сам — на землі, і краса зоряного неба є складовою земного світобачення. Ангели спеціально спускаються на землю, щоби звідси помилуватися красою своєї небесної батьківщини. Звідси огляд кращий. Юна мама, яка годує немовля й тато, який пере пелюшки, — високі в цій суто земній місії. То не є жодний хрест, радше — дар. Просто це не завжди відчуваєш. Якраз тут може допомогти література. Або медитація. Або музика.

Т. Д.: Костянтине, «єдність долі і творчості» обов'язкова завжди? Чи може гріховна, лукава людина писати талановито?

К. М.: Може. Маємо безліч прикладів. Це в тому випадку, коли ми дотримуємося визначеності понять і знаємо, який саме зміст вкладаємо до поняття «гріховності». Скажімо, з погляду християнства гомосексуалізм або навмисне вбивство є тяжкими гріхами. Тоді факт гріховності Оскара Вайльда, Андре Жіда, Юкіо Місіма або Мішеля Фуко, які були гомосексуалістами, не спростовує того факту, що вони залишили нам чудові твори. Той-таки Ернст Юнґер, який багато воював і вбивав, навіть естетизував війну — надзвичайно талановитий автор; у нього, між іншим, чудесні щоденники, вже не кажучи про такий шедевр, як роман «На Мармурових скелях». Творчість безумовно можна ототожнювати з долею (якщо ми виразно уявляємо, що таке «доля»). Письменник, який із тих чи тих причин, інколи найвагоміших, залишає письмо, здається людиною, що зрадила свою віру, не витримавши спокус і випробувань у літературній пустелі. Адже справжню крапку і в творчості, і в долі повинна ставити тільки смерть.