Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

«Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшости зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетности», — пише Андерсон у передмові до своєї книги. За браком місця відмовляючись від подальшого прописування цієї теми, хотів би все-таки підкреслити ще одне. Перебування в анонімності тих, про чию ідентичність ми не мали жодного уявлення, хоча спрямовували свої тексти саме до них, інколи — часом через десятиліття — все ж розривало завісу безіменності. І тоді наше коло вражено довідувалося, що одним із читачів того самвидаву, причетним до уявленої спільнота, був, наприклад, той таки легендарний Василь Стус, котрий, іще перебуваючи в слідчому ізоляторі, серед інших конфіскованих у нього книг вимагав повернута й самвидавну збірку Грицька Чубая «Постать голосу». Ба більше: як пригадав нещодавно Олег Лишега, той чоловік, що його привів Чубай на квартиру до Віктора Морозова посеред зими у Львові, чоловік, що скромно сидів у кутку й похмуро слухав, як Віктор співає «Панну Інну», — той чоловік і був Василем Стусом, який, мабуть, приїздив до Львова зі свого лікування в Моршині, незадовго перед арештом! Що може бути дивовижнішим за відчуття живої вічності, котра приходить до тебе в гості та слухає твої пісні, а згодом читає твої твори, пильно вдивляючись у бліді, майже прозорі знаки п'ятого, або шостого примірника машинопису? Що ще могло забезпечити безперервність уявляння спільноти та можливість майже безперешкодної комунікації, як не самвидав? «Літературна Україна» чи «Ленінська молодь»?

Роки, коли писалися «Ці та інші слова» й «Маленькі трагедії» (1971–1979), були не надто сприятливі для творчого процесу «без перебоїв, ґанджу і утрати» (Зеров). Перебої та втрати йшли чередою. Серед заарештованих, у горезвісному 1972-му — Ірина Калинець і Грицько Чубай, люди, яких Рябчук глибоко шанував і чиєю творчістю захоплювався. Потім — допити всіх причетних до самвидавного журналу «Скриня». Одночасно стався конфлікт із батьками — налякані зловісними подіями, вони спалили синові рукописи та листування. 1973 року Рябчука за вказівкою КГБ виключають із Політехнічного інституту, — два роки він працює на залізниці, живе у вагончику без вигод, а подеколи й без опалення («Влітку усе це мало дуже мальовничий вигляд, але взимку легко не було. До лома, яким я довбав мерзлотний ґрунт, примерзали руки, вода у вагонах замерзала, одне слово, приємного було мало». [Див.: Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Богуміла Бердиховська та Оля Гнатюк / Пер. із пол. — К.: Дух і літера, 2004. — С. 252]). По тому — праця електриком у театрі. 1977 року йому дивом поталанило вступити на заочне навчання до Літературного інституту в Москві, проте вже через рік його змусили піти й звідти: КГБ від свого інформатора серед студентів детально дізнавалося про всі «крамольні» розмови в гуртожитку.

Кілька останніх Рябчукових оповідань 1981–1984 років виглядають написаними вже за інерцією, хоча одне з них, « Viola », доводить, що зі шкереберті неблагополучних років письменник вийшов гідно. Стиль його знову разюче міняється. Практично не лишилося й сліду від недавнього «моцартіанства», жарти, якщо вони й трапляються, невеселі, подекуди натужні. Часом здається, що Рябчука зраджує його дотеперішнє неперевершене почуття гумору. Діалоги розмазані й нудні, ні про що, особливо в «Невеличких грибних маневрах», чимось віддалено схожих на «Замок» Кафки. Письменник намагається створити атмосферу все тієї ж вічної війни, котра правує світами, — але це йому мало вдається (тимчасом як у ранньому «І тоді все буде гаразд» цю атмосферу створено вмить, кількома блискучими штрихами).

Але ось « Viola » з багатьма автобіографічними деталями (серед іншого — музейне посвідчення головного персонажа, як і в автора, котрий у 1981–1983 роках працював у львівському Музеї атеїзму). Ігор Рябенький переживає глибоку духовну кризу. Її вияви скрізь — у занедбаному помешканні, у щоденному пияцтві та, відповідно, щоденному похміллі, у відчайдушних намаганнях напівколишньої дружини поновити зв'язок і повернути Ігоря до життя. Якраз перебуваючи добре напідпитку, Ігор запрошує до себе двох естонських віолончелісток, що не мають де заночувати, стоїть перед ними на голові, а вранці бесідує про музику. Запросивши Ігоря на свій концерт, віолончелістки щезають у місті. Рябчук вірогідно передає стан загальної загроженості й домінування юнґівської «тіні» над психікою героя, його опанованість цією «тінню» й безпорадність перед нею: «Байдуже дивився на своє стомлене, схудле обличчя, почервонілі повіки, це був хтось чужий, але невідв'язний, як тінь, і навіть коли тупим лезом порізав щоку, жодного збентеження не відчув…»