Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Раз по раз зачіпаючи, дражнячи, провокуючи канон штивної літературної мови, Рябчук робить іще більше: він повертає слову літератури притомність, здатність викликати не лише сміх, а й небезпечні питання. Завдяки його оповіданням анонімна спільнота самвидаву здобуває можливість відстороненого погляду й інакшу мову, відмінну від мови партійних постанов або від химерного й плутаного базікання чи п'яних, чи тверезих «співгромадян». У його живій, насмішкуватій і відстороненій вічності, спільній для автора й причетного читача, котрий усе розуміє, тане мертвий час, а більш притомно побачені люди, їхні мови та справи стають сучасними, упізнаваними (на противагу плакатним соцреалістичним химерам), долучаючись до буття й великого часу літератури саме завдяки виговореності.

«Маленькі трагедії» Рябчука, втім, як і «Ці та інші слова», не вкладаються в рамки офіційного культурного канону, особливо ж — у рамки насаджуваного соцреалізму. Жодне з його оповідань (може, за винятком «П'ятниці») не могло бути надруковане в жодному радянському часописі, вже не кажучи про видання в книжковому форматі. Радше навпаки: більшість цих творів герменевти в цивільному могли витрактувати як «наклеп на радянську дійсність», за що належалася відповідна стаття карного кодексу. Цей факт «недрукабельності» тим більше кричущий, що типологічно споріднені твори гротескного реалізму, скажімо, естонців Арво Валтона (а назва «Маленькі трагедії» підказує ще й ім'я популярного тоді в інтелігентських колах Ена Ветемаа з його «маленькими романами»), Вайно Вахінґа або росіянина Васілія Аксьонова все ж друкувалися в СРСР — хоч у такому поважному естонському видавництві як «Еесті раамат», хоч у впливовому загальносоюзному часописі «Новый мир». Сюрреалістичну та абсурдистську прозу росіян і естонців публікували, читали, обговорювали, тоді як у той самий час нічим не гірші твори українця Рябчука та й самого автора витісняли на марґінеси суспільно-культурного життя, всіляко паплюжили й не допускали до виходу на україномовну читацьку аудиторію. Що було робити в такій багаторічно безпробудній ситуації без натяків на можливі зміни? Інтернету, нагадаю, на той час іще не винайшли, емігрувати не могли навіть ті, котрі мали всі підстави емігрувати.

Ясна річ, що твори ці писалися не «для вічності» й не могли безжурно лежати протягом десятиліть у мітичній «шухляді». Вони — особливо «Маленькі трагедії» — передбачали негайну рецепцію та реакцію, кожне слово в них розраховане на одночасність упізнання та зрозуміння, як слово театру або авторської пісні, на те, що оповідання будуть прочитані й засвоєні культурною спільнотою тоді ж, у 70-х, а не згодом, у 2003 або 3003 році. Концепт живої вічності в Рябчука корелює з поняттям су-часності, модерності, одночасності. Пригадую, як читаючи опубліковані листи Василя Стуса, написані в ув'язненні та на засланні, я був приголомшений, окрім усього іншого, ще й тим, що, виявляється, всі ті роки ми зі Стусом одночасно читали ті самі часописи й книги, свіжі числа «Всесвіту» та «Иностранной литературы» або Бажанові переклади Рільке й «Чань-буддизм і культура психічної діяльності в середньовічному Китаї» Абаєва (до речі, цю книжку подарував мені Рябчук). Кілька років тому я ще не міг пояснити собі, чому спостереження цього збігу так глибоко вразило мене: можливо, одного й того самого дня у Львові, Києві, Бахмачі, Мордовії або Кучині розгортались і читалися ті самі тексти. Пояснення знайшлося згодом, коли я студіював «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона, зокрема, абзац, де він описує ритуал одночасного читання газети по всій країні: «Сенс цього масового ритуалу… парадоксальний. Він відбувається в самотній тиші, в криївці власної голови. Проте кожен з причасників чудово усвідомлює, що здійснюваний ним ритуал одночасно відтворюється тисячами (або мільйонами) інших, в існуванні яких він не сумнівається, але про ідентичність яких не має найменшого уявлення. …Чи можна уявити собі більш яскравий образ секулярної, історично захронометрованої уявленої спільности?»

Самвидав, що його творили Чубай, Рябчук, Лишега, Морозов, Кісь та інші (наразі йдеться лише про його львівський — і лише літературний — відлам), не тільки давав можливість одночасного із сучасністю обігу текстів «понад бар'єрами»; він створював уявлену спільноту причетних, часто анонімних, але «своїх» читачів (утім, як доводить рецензія кагебістського «критика» на ніде не публіковане оповідання Рябчука, чужих також). Замість щоденного ритуалу споживання газети «Правда» ми практикували нелегальний обіг літературних текстів. Сьогодні не такими вже й важливими бачаться їхні зміст і форма, суто літературні вади й чесноти (зрештою, всі критичні зауваження були висловлені відразу — чверть століття тому — і деякі з них Рябчук врахував, тоді ж таки внісши слушні корективи до «Катерини» тощо). У стократ важливіше, що поряд з іншими, не такими вже численними та впливовими чинниками, цей невидимий обіг прошивав час і простір, заселений «новою історичною спільнотою — радянським народом», формуючи спільноту ще новішу, анклави україномовного громадянського суспільства, в ідеалі вільного від нагляду та репресій держави, байдуже, за якою моделлю вона там складається чи розкладається.