Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Цей рількеанський вірш, один із найкращих не тільки в «Малій методиці», а й у всій творчості Кашки, примушує уважніше прислýхатися до ритмічних першоджерел, до витоків традиції, якій поет сповна належить. Вірші Кашки сутнісно пов'язані з вершинними досягненнями європейської поезії XX століття; їх образний лад, напрочуд оригінальна ритмічна структура, особлива медитативна тиша, створювана ними, вказують на добру школу, на органічне засвоєння та діалогічне переосмислення поетичних світів Рільке, Т. С. Еліота, Сен-Жон Перса. Інтонаціями, синтаксичними конструкціями періодів, запаморочливо розлогими метафорами в дусі Сен-Жон Перса насичена велика поема Володимира Кашки «Методика-музика». Навіть ті фрагменти з неї, що ввійшли до рецензованої збірки, переконливо доводять: маємо справу з одним із найбільших творчих звершень молодого ще на час її написання (1979 рік!) автора.

Одначе помилково було би вважати поезію Кашки такою собі популярною нині постмодерною грою з текстами актуальної літератури. Від самого початку складного сюжету творчого розвитку, за винятком нетривалого періоду учнівства й неминучого наслідування, поет вирізнявся індивідуальною манерою письма, виробленим голосом, схильністю до самостійних філософських узагальнень. Володимир Кашка — будівничий власного, ні на кого не схожого модерного проекту нової поетичної мови, чітко окресленого в тій таки «Методиці-музиці»:

І тут варто наголосити на ще одній, дивовижній речі. Попри відсутність друку, наділяння сузір'їв новими іменами не лишилося непоміченим для направду культурної української спільноти. Завдяки «самвидаву», у якому активно циркулювали тексти Грицька Чубая, Миколи Рябчука, Олега Лишеги та багатьох інших, нині широко знаних літераторів, вірші Володимира Кашки здобули свою, хай і нечисленну, зате прихильну, а головне — адекватну поетовому таланту, підготовану аудиторію. «Всі ці тексти писалися не для друку і поширювались у машинописах, а також, сказати б, усно — переважно в авторському виконанні. Богемні вечірки, на яких читалися новонаписані вірші чи оповідання, виникали, як правило, стихійно, у досить вузькому колі друзів, хоча часами вони готувалися заздалегідь як ширші мистецькі акції і включали в себе „підпільні“ художні виставки, виконання бардівських пісень і, звичайно ж, пиття вина чи принаймні чаю (див. про це, наприклад, цікаве есе-спогад Володимира Драпея „Воскресіння чаю“ в „Сучасності", ч. 10, 1993). …Богемні середовища цього типу існували у Львові, Києві, Луцьку, Ужгороді, Тернополі, Івано-Франківську і навіть Бахмачі; контакти між ними включали не лише обмін листами, книжками й рукописами, а й „гастрольні“ поїздки одне до одного — з відповідним застіллям та читанням текстів перед досить широкою публікою, яка з такої нагоди збиралася», — згадує про ті часи Микола Рябчук у «Дилемах українського Фауста». Хоча в 70—80-х роках не доводилося навіть мріяти про більш-менш репрезентативну публікацію, вже не кажучи про окрему книжку, автор цих рядків був свідком того, як ніде не друковані строфи з «Контраміфів» Кашки напам'ять цитував Юрій Андрухович, а львівський художник Ярослав Шимін одну з кращих своїх картин побудував на ремінісценціях із Кашчиних «Ескізів перспективи», уривки з яких можна сьогодні прочитати в «Малій методиці». І хронологічно, і типологічно поезія Володимира Кашки належить до нурту пізніх сімдесятників, що на ньому сповна окошилися наслідки репресій 1965–1972 років, спрямовані комуністичним режимом проти хай там якого кволого, але — опору.

Той, хто одного разу відшукав у собі таємне вікно на волю, вже ніколи не забуде й не зрадить неповторного смаку причастя тією волею, дедалі рідше повертаючись до осучасненої клітки. Переконуєшся в цьому, читаючи вірші, вибрані з пізніших книг поета, зокрема, з «Керівництва до польоту». Їхня елегійна прозорість і стримана урочистість завершують тривалий процес формування Майстра. Ностальгійний жаль, спричинений неможливістю вдруге ввійти до ріки становлення, змінюється рішучою, хоч одночасно й смиренною готовністю до смерті: