Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Якраз «непомірне тепер» стає основним персонажем заключного розділу «Міст і островів», реалізуючись у щедрій повені воскреслих? пом'янутих? відчуттів, у захопленому спогляданні-смакуванні калейдоскопічно строкатого й по-своєму гармонійного світу. Ці вірші дихають відкритістю океанських просторів і гігантських столиць, не втрачаючи при тому характерного домашнього тепла здійснених заповітних мрій. Життя, яке мерехтить у цій поезії, не підозрює про свою скінченність — або ж не надає їй особливого значення:

Життя не є антитезою смерті, такий хід думки був би надто банальним і вже тому помилковим. Життя містить смерть у собі, вирощує її як крихітний острів посеред небаченої краси океану — і тільки завдяки цій тверді під ногами воно має сенс або, іншими словами, вартість. «Міста і острови» Олеся Ільченка без зайвого галасу сповідують віру у вартість кожного існування, кожної пам'яті, кожної втіхи й кожної смерті — всюди й завжди. Тому до цієї книги хочеться прислухатися — адже така віра та схожий досвід притаманні всім нам, а нагод для щоденного випробовування їх не бракує.

Самобутня поезія Володимира Кашки довший час залишалася практично невідомою широкому читацькому загалові. Навіть зважаючи на несприятливі обставини, у яких хронічно перебуває наша видавнича справа, цей шлях до читача — понад чверть століття! — бачиться неправдоподібно довгим. Щойно 2003 року львівська «Кальварія» видала крихітну збірку «Мала методика». Важко рецензувати «метелика» кишенькового формату, у якому вміщено по дві-три поезії із семи (!) неопублікованих книг. Адже ця есенційна витяжка не дає жодного більш-менш повного уявлення про надзвичайно інтенсивні, переповнені карколомними експериментами й плідними метаннями пошуки поета. Хоча рецензувати — й читати — цю книжечку все одно треба. Надто рідкісна, по-своєму драматична доля просвічує з неї, може, бездольність, високий талант і кричуща безталанність, якась нецьогосвітня віддаленість від прагматичного й цинічного простору ринків, більших і менших кон'юнктур, від шкурних і тому пласких інтересів. Якась взірцева непристосованість до потреб і вимог соціуму, лірична одержимість самотнім опором. І це, либонь, найвластивіше слово, до якого можна вдатися, характеризуючи життєву й творчу поставу Володимира Кашки: опір. Нонконформізм. Довічна опозиція.

Зовсім невипадково вірш «Опозиція» і відкриває запізнілу першу збірку поета, вводячи читача в « кам'яний мішок з дверима оббитими сталлю ». Пастка в'язничної камери є промовистим символом життєвого середовища чоловіка, якому з його винятковим обдарованням довелося народитись і бути вихованим у тоталітарній державі. Паноптичний нагляд і безперервна кара за найневинніші, здавалось би, прояви людської самості, гнітюча відсутність реальних можливостей самореалізації, суцільна підозріливість утілюються в постатях анонімних «їх»:

Задротована, забита дошками, оточена зусібіч «залізною завісою» камера має, проте, таємне вікно, крізь яке видно природу; за бажання можна прочинити кватирку й погладити горобчика з росою на крилах. Це потаємне вікно — вікно в себе, у внутрішній світ пам'яті та уяви, одне з можливих протиставлень зовнішньому ворожому світові вартових. Саме внутрішню цитадель (або, як підказує назва іншого вірша, вежу), усвідомлену основу кожного дієвого протистояння та прямостояння, безуспішно намагаються знищити «вони». Але навіть фізично усунувши носія опору, «вони» неспроможні подолати неусувне метафізичне: таємне вікно внутрішньої свободи, котре можна знайти й у глибоко закопаній домовині.

Вміння бачити таємне вікно є виявом іншої істотної здатності поета бачити мову. Завдяки отакому баченню звичний затертий фразеологізм «осінній день на рябому коні їздить» перетворюється на розлогу епічну картину, сповнену високого філософського змісту: