Оксана Забужко - Notre Dame d'Ukraine - Українка в конфлікті міфологій

До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час ґорбачовської «перестройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» — коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», — найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдеґерівського тотального «ув'язнення в теперішньості».

Економічна емансипація від держави сама по собі, як показало пострадянське роздержавлення культури, ніяких «точок опори» в суспільстві породити неспроможна, — це всього-навсього зміна замовника , з «держави» — на «ринок».

Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець / Пер. з англ. — К.: Укр. письменник, 1991. — С. 171.

Апофеозом цього «тріумфу мас» у боротьбі з історією можна вважати найсвіжішу фундаментальну працю Інституту історії НАН України, де, в повній згоді з заповідями радянської історіографії, проголошено, що « становлення національної культури» в Україні (NB: навіть не «відродження»!) припадає на першу половину XIX ст. (sic!), і «саме селянська культура стала основою для її формування» ( Історія українського селянства. Нариси в 2 томах. — К.: Наук, думка, 2006. — С. 337).

Ось приклад із преси кінця 1990-х: «Про Шевченка і писати, й говорити, і трактувати його треба так само ясно, просто і не лукаво, як він сам писав» (Сизоненко О. Міфоноші та адвокати // Вечірній Київ . — 18.02.1999). Практичний із цього висновок за століття перед тим найкраще сформулював Бовкало: раз зміг «мужик» Шевченко, то й він, Бовкало, може писати «неабияк», і «за десять років напише книжку, більшу од „Кобзаря“», — «а люди читатимуть і плакатимуть». Це й є адаптована «для малоросів» програма «нової» культури за Михайловським.

Цит. за: Скуратівський В. Історія і культура . — С. 56.

Див.: Гончар О. Щоденники . — Т. З. — С. 575.

Там само. — С. 352.

Там само. — Т. 2. — С. 5.

Яковенко Г. Про критиків і критику в літературі // Культура і побут . — 1925. — № 17.

Див.: Забужко О. Дві культури . — К.: Т-во «Знання», 1990. — С. 30—33.

Офіційний «енкратичний» термін «проста радянська людина» можна розцінювати як своєрідну «фройдівську обмовку», — як звичайно в тоталітарних дискурсах, тавтологічну, бо «радянська людина» вже імпліцитно означає «проста»: чим вона «складніша», тим менше «радянська».

NB: до того ж і економічно система працювала так, що десятиліттями «народні маси» були зайняті майже виключно тим, аби, за К. Марксом, «їсти, пити й одягатися», — а це таки напрочуд ефективний спосіб забезпечити «простоту буття» та зробити так, щоб до питання, з якого починається всяка людська рефлексія: «от я наївся, а що далі?» — у «масах» ніколи не доходило.

Результатом цієї зміни парадигми стало нове зображення Шевченка на 100-гривневій банкноті: замість «батька Тараса» в кожусі й смушевій шапці нація отримала автопортрет молодого , «дозасланчого» Шевченка, що досконало відповідає консумеристському ідеалові «життя легкого, багатого, без трагічних обмежень» (Ортега-і-Гасет X. Цит. пр . — С. 73). Це продукт усе того самого «хамського мислення», тільки зі зміненим знаком, і та обставина, що для самого Шевченка його «зовнішній» успіх (навіть у післязасланчий період, коли він дійсно був столичною «зіркою»!) жодної цінности не становив («Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже», — записав він у «Журналі» 30.03.1858 p.), — іґнорується з тою самою впертістю, з якою «Україна наша радянська» іґнорувала Шевченкову історіософію, християнство, культурний націоналізм та інші «чужі» для себе речі.

Хронологічно останній «великий удар» по нашій родинній бібліотеці припав на осінь 1965 p., коли КҐБ вилучило в моїх батьків під час обшуку, серед іншого, комплект видань львівської «Червоної калини» 1921—1939 pp.: переважно мемуари, біографії та історичні розвідки, які звідтоді ніколи не перевидавалися. За цими книжками мені шкода найдужче (втім, може, тому, що про всі інші, знищені в першій половині XX ст., я просто нічого не знаю?), — припускаю, що якби вони збереглися, моя арґументація в V—VII розділах могла б бути інакшою, можливо, переконливішою.