Оксана Забужко - Notre Dame d'Ukraine - Українка в конфлікті міфологій

«Вони це щиро! — вражається в п'єсі старий ліберал із поведінки новоспечених сільських „родичів“, які обманом домоглися „законного“ шлюбу його небожа зі служницею: — Вони вірять, що цілком рівні нам стали. Ще три дні тому назад вони були тільки мужики, а ми — пани. <���…> А на другий день, як закон нас зв'язав, уже родичі…». Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати юридичну рівність — на рівність духовну .

Скуратівський В. Історія і культура . — С. 52.

Див. прим. 151 до розд. VII (в електронному варіанті — прим. 707. — Примітка верстальника ). Не забуваймо, що Винниченко, ця типова «розпещена дитина» української літератури, все-таки від часу свого гучного дебюту незмінно мав від цієї літератури і меценатські стипендії (по-нинішньому, «ґранти»), і найбільші на той час гонорари, і взагалі всіляко вжиткував із «громадської запомоги», — навіть дістав від НТШ в подарунок повний комплект архівних видань, і то був єдиний раз, коли Леся Українка йому «позаздрила <���…>, але звернутися сама з просьбою про таке прислання постіснялася» (Квітка К. На роковини… // Спогади … — С. 243).

Нагадаю, що це останні рядки драми — і останні слова Антея перед самогубством: «Товариші, даю вам добрий приклад». З урахуванням того, що це й остання закінчена (в березні 1913 р.) Українчина драма, такий заповіт «товаришам по цеху» незадовго до історичної катастрофи, яка не лишила від того «цеху» живого місця, звучить доволі макабричним пророцтвом.

Пор. у Ніцше: «мораль рабів для свого виникнення потребує насамперед ворожого зовнішнього світу, потребує, кажучи мовою фізіології, зовнішніх подразників, щоб збуджуватися взагалі, тобто її активність може в принципі бути лише реакцією» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі . — С. 205).

Цит. за: Панченко В. « Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу …» // Дзеркало… — С. 15.

Див.: Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки / Пер. з фр. — К.: Юніверс, 2004. — С. 259.

Єфремов С. В поисках новой красоты // Єфремов С. Літературно-критичні статті . — К.: Наук, думка, 1993. — С. 100.

Див.: Грінченко Б. Твори світової літератури на селі // Громада . —1906. — Ч. 12. — С. 85—95.

Шпенглер О. Закат Европы . — С. 70.

Нагадаю, що першим цю зміну зафіксував Є. Маланюк, охарактеризувавши її як « параліч відчуття Шевченка »: «…Ні для кого не є таємницею, що 80–90 роки минулого століття, врешті і особливо останні десятиліття перед роком 1917 <���…>, можна загально окреслити як з а н и к а н н я в нашім суспільстві шевченківських емоцій» ( Книга спостережень . — С. 48). Саме тоді й відбувається й те народницьке, за російською моделлю, «опрощення» Шевченка до рівня «Фєдьки, який уміє писати», що було так радо асимільоване радянською ідеологією й дотривало до нашого часу.

Шпенглер О. Закат Европы . — С. 70.

Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Українське письменство . — С. 414.

Цей момент переємства фіксує вже й Зеров, із гіркотою вкидаючи своє «тоді (у 1900-ті pp. — О. З .) він ще шанував ерудицію», — в часи Зерова ця пошана, традиційний український (селянський, міщанський і т. д.) культ освіти вже заникали під натиском «розінтеліґенчення»: освіченість ставала соціально підозрілою . Цікаво, що на кінець 1980-х pp., коли відбувся мій літературний дебют, у критичному обігу ще побутував такий характерний, із неґативною (зневажливою) коннотацією, термін, як «культурологічна поезія» (sic!), — малася на увазі та, котра не «про життя», а «про культуру» (з референціями до імен та артефактів), і тому оцінюється класом нижче, як щось «вторинне» — читай, «літературщина» й «одривання од ґрунту». Можливість чогось такого, як життя в культурі (що його якраз і прагнули «поновити в правах» шістдесятники!), не вважалася для творців культури за норму, — а це знак повного й безроздільного утвердження російської моделі культури як «прикладної» сфери.

Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя . — Т. 1. — С. 490.

Квітка К. На роковини… // Спогади … — С. 249.